Маруся Чурай (повністю)

ЛІНА КОСТЕНКО

МАРУСЯ ЧУРАЙ
      Історичний связь у віршах
    

ЯКБИ ЗНАЙШЛАСЬ
НЕОПАЛИМА КНИГА
    Розділ І
      Влітку 0658 року Полтава згоріла дощенту.
      Горіли солом"яні стріхи надо Ворсклою.
      Плавились бані дерев"яних церков.
      Вітер був сильний. Полум"я гуготіло.
      І довго ще літав надо руїнами магістрату
      легенький попіл
          спалених паперів -
      всіх отих книг міських Полтавських,
      де були ежедневник поточних судових справ.
      Може, тама була і снаряжение Марусі Чурай?
      Може, тому і безграмотный дійшло прежде нас
                    жодних свідчень ради неї,
      що книги міські Полтавські "през войну,
      под пора рабованя города огнем спалени"?
         А що, якби знайшлася хоч одна,-
         на монастирі десь або на горищі?
         Якби вціліла во тому пожарищі -
         неопалима - наче купина?
         І ми б читали старовинний том,
         -де писар вивів гусячим пером,
      що року божого такого-то, і місяця такого-то, і дня,
      перед Мартином Пушкарем, полковником,
           во присутності Семена Горбаня,
      що був в праздник миг війтом у Полтаві,
           под суддею, богом і людьми
      Чурай Маруся - сверху підсудній лаві,
           і пів-Полтави свідків вслед дверми.
         І загула б та сборник голосами,
         і всі б щось говорили далеко не те саме.
         І чорні бурі пристрастей людських
         пройшли б по-над полем буковок хистких.
           Тоді стара Бобренчиха, вдова,
           суду такі промовила б слова:
      - Пане полковнику і пане войте!
                        Ускаржаюся Богу і вы
      на Марусю,
      що вона, забувши опаска божий,
      отруїла сина страта Григорія.
      І втеди син мій Григорій наглою смертю вмер,
      на здоровлі на пороге тим безвыгодный скорбівши,
      през отруєння і през чари бісовські.
      То вам, панове, правдиво, під сумлінням, кажу
      і людьми те освідчу.
           Оскаржену Марусю Чураївну
           тоді суддя суворо запитав, -
           коли, чого і для якой причини
           таке незбожне діло учинила?
         Але вона ні пустозвонство безвыгодный сказала,
         усправедливлень жодних не дала,
         тілько стояла, ровно з каменю тесана.
      Тоді глыба загула прелюто:
      - Вона ж свій злочин визнала прилюдно!
           Бо, як перед Гриця, мертвого, припала,
           казала безвыездно - як зілля те копала,
           як полоскала, як його варила
           і як уранці Гриця отруїла.
           Вона ж співала, наче голосила,
           возьми себя кари божої просила.
           Співала так, як лиш вона уміла!
           А потім разом - неначе заніміла.
      Тоді ми, вряд, упевнившись получи ділі,
      що Гриць умер, отруєний, на четвер,
      предать землі звеліли перед неділі,
      прийнявши справу криміналітер.
      Убивницю ж, Марусю, прежде росправи
      скріпить в"язeням города Полтави.
      Бобренчиха ж, та зацна удова,
      нехай нате бога во горі упова
      та настановить свідків, віри годних,
      не підозрeнних у проступствах жодних.
      Аби в области правді свідчили относительно злочин,
      що тута убивці іншого нема,
      бо ведь отнюдь не є ще доказ остаточний,
      якщо підсудна визнала сама.
      На так ставши, Параска Демиха, во літах подейшлих,
      зізнала:
      - Єдну душу Богу ховаю, а було так.
      Недавнечко, об півнях, вийшла я...
      - ...трусити Левкову грушу,- підказав хтось.
      - Панове судді.
           Лесько Черкес мене на цноті змазує!
      Тоді ми, вряд, казали-сьмо Черкесу і всім такoж
      особам принаявним, щоб мову свідкам не перебивали,
      понєваж будуть випхані із ратушу,
      а двері будуть взяті получи скабу.
      
      - Отож, кажу, недавнечко, относительно півнях,
      коли автор вийшла глянути знадвору,
      бо щось мені ускочило на димар, -
      дивлюсь: Грицько вертається додому.
      
      Ізвідки б то? Ще й наче напідпитку.
      Якийсь такий, ніяк далеко не вдягне свитку.
      То автор й питаю, ми ж сусіди: - Гей,
      це мол ж тебе так, хлопче, забарило?
      
         - Та, чарку випив, там, в одних людей.
         Чогось круглым счетом біля серця заварило.
      
      Коли ж невдовзі чую -- у Бобренків
      великий гвалт. То мы туди городом.
      Лежить Грицько, увесь уж посинів,
      хрипить, здрігає, роздирає ковнір.
      А пишущий эти строки кажу Бобренчисі: ой кумо,
      ой кумо, це запитяна хвороба!
      І що ми вже Грицькові малограмотный робили,-
      вишіптували, терли, ізсилали,
      свячене зілля клали під потилицю,
      водою мили і переливали
      хоробу сверху бобренківського пса, -
      не помогло. Ще й щось таке балакав!
      Там хто стояв, так скудно хто далеко не плакав.
      
      В таких походах куля обминула,
      не подолала вражеська рука,
      щоб де? целых дома! дівка підманула,
      струїла геть такого козака!
      І ото лежить у гробі во чорнобривцях,
      на гибель убит. А тая чарівниця...
      
      - Є докази, що це вона дала пиття?
      
      - А хто ж би ще труїв Бобренка Гриця?
      Кому він ще эдак знівечив життя?
      
         Тоді бери не похоже був ставлений Фесько,
         млинів дозорця скарбу войськовoго,
      що під боязню божою признав:
      - Панове суд!
                  Того я добре звісен.
      Як що никак не так, беру держи душу гріх.
      Цю дівчину разів, мабуть, із вісім
      коло млина вночі моя персона спостеріг.
      Над Ворсклою з небіжчиком стояла.
      Ну, тобто він ще був живий тоді.
      І що воно, гадаю, из-за проява -
      дві тіні, млин і місяць в воді.
      Мені-то що? На це ж нема заказу,
      стояння - діло добре загалом.
      А автор таки чогось по зрелом размышлении зразу,-
      аж мол зійшлись, чого б ведь после селом?
      А якось бачу - щось майнуло з греблі.
      Шубовснуло - хоть зойкнула вода.
      А пишущий эти строки ж туди і ніг малограмотный дотереблю.
      Ну, думаю, втопилась, ото біда.
      То добре, що Іван тогда нагодився
      та витяг із води напівживу.
      Бо со временем колись мій шурин утопився,
      то гибле місце, мы й неграмотный допливу.
      
      Суддя сказав: - Усе це прикро, справді,
      і ті млини, і втоплений шуряк.
      Але ж ми іншу розглядаєм справу -
      не як топилась, а труїла як.
      
      Тож свідок мовив трохи безграмотный давно діла.
      Тут богослужение чітко вести межу.
      
      - То ваш покорнейший слуга ж неграмотный бачив, як вона труїла.
      А як топилась, - бачив. То й кажу.
      
      Тоді Бобренчиха становила інших осіб,
      числом сімнадцять,
      а з тих сімнадцяти має п"ять,
      котрі до самого присяги годні будуть.
      
         Ну, ті сказали, що Маруся - відьма,
         що у Полтаві гіршої нема,
         що всі це знають, і по части ній це видно,
         і що вона ж співала і сама:
           "Котра дівчина чорні брови має,
           ведь тая дівчина усі чари знає".
         І ведь ж вона наврочила, нівроку,
         що покалічив Савку Саврадим.
         Уміє перекинутись на сороку,
         а ведь виходить з комина, як дим.
      
      - Панове судді, мы прошу пробачення,-
      сказав Горбань з паперами на руці.-
      З"ясую стисло свідкам звинувачення,
      щоб безвыгодный збивали разбирательство нате манівці.
      
      Козак Бобренко, бери ім"я Григорій,
      єдиний син достойної вдови,
      котора одновременно у такому горі,
      що невыгодный схилить малограмотный можна голови,-
      
      чотири годи бувши у походах,
      ні на чім нагани жодної отнюдь не мав.
      Був получи Пиляві, і в Жовтих Водах,
      і скрізь, дескать толпа Полтавський воював.
      
      А це улітку повернувсь додому,
      в хазяйство, підупале из-за війну,
      і, як находить применение хлопцю молодому,
      хотів включить у дім собі жону.
      
      Отож нагледів дівку, собі рівну,
      дізнавши, певно, що і він їй люб,
      Грицько посватав Галю Вишняківну,
      повзявши намір брати з нею шлюб.
      
      Чурай Маруся, що його любила,
      любила, справді, вірно і давно,
      тоді його із ревнощів убила,
      підсипавши отруту у вино.
      
      Чи це свідомо, чи під впливом хвилі,
      як никак не було, а ревнощі - це сказ.
      Так стався злочин. Хлопець у могилі.
      І с стоїть убивниця предо нас.
      
      Страшна, панове, приточилась справа.
      Хай стане совість получай сторожі права!
      
         Порадившись, звеліли ми пред вряд
         поставити Грицькову наречену.
         Тож Галя Вишняківна підійшла,
         була относительно постоянно розпитана дискретно
         і лагідно, як молода особа,
         з уникненням подробиць, що могли б
         ще більше їй розвередити душу.
      
      І теж вона признала під сумлінням,-
         що этак було, любилися ми з Грицем,
         побратись мали... мови не стає...
         Що він ходив поперед тої чарівниці,
         панове суд, так істина никак не є.
         Вона у нього розум відіймила,
         але було це никак не тепер, колись.
         А як вона була йому немила,
         так хто ж його присилує: женись!
         Вона ж, дурна, чогось була топилась,
         объединение тому ще й заслабла і злягла.
         А автор этих строк кажу: чого ти причепилась?
         Чи ти його у власність набула?
         А він такий, що він лаять не буде.
         Грицько був чесний, далеко не якийсь бабій.
         Він самовластно казав, що вже її забуде.
         У домі во нас він був уже, як свій.
         Оце увосень мали ми побратись.
         Помщаючись, пропала ж і сама.
         Вже тато выше- і получи весілля втратились,
         а Гриць умер... а Гриця вже нема...
      
      - В такому разі будемо відверті,-
      сказав суддя,- потому что тогда малограмотный накануне прикрас.
      Чого ж тоді він во ніч своєї смерті
      таки у неї був, а далеко не у вас?
      
      Тоді Вишняк, жалoсний вслед за такую
      тяжку зневагу дому свойого,
      просив дочку невыгодный спитувати більше.
      Галю спочутливо одвели
           баби на бабинець, сплакану,
           понєваж
           возле кождім ділі
           свій бабинець є.
      
      Суддя поглянув бери підсудну лаву:
      - Що скаже нам убивниця получи и распишись се?
      
      Вона ні фразы далеко не сказала праву.
      Стоїть. Мовчить. І дивиться. І все.
      
         Тоді самочки Бобренчиха, вдова,
         суду сказала у тії слова:
          
         - Мовчить, потому что стидно. Бачив бог із неба.
         Я знаю все, где-то наче после этого була.
         В ту ніч вона самочки його до себе,
         розпутниця, на дурика затягла.
          
         Яка стоїть немов свята та божа.
         Ото така вже вдача потайна.
         Бо сверху обличчя з янголами схожа,
         але во душі - ведь чистий сатана.
      
         Якби автор этих строк вы насчет неї розказала,
         що говорив насчет неї хто кому!
         Вона во Полтаві світу зав"язала
         хіба Грицькові тільки одному?!
      
      І осінило раптом Горбаня:
      - А може, ведь було якесь дання?
      Якесь чар-зілля або привороти,
      і він безвыгодный зміг його перебороти.
      Тому й зайшов од Галі до самого Марусі,
      улігши тій диявольській спокусі.
      А зілля річ, ви знаєте, капризна -
      тут воно чари, здесь воно й трутизна.
      
         Суддя сказав, що випадки були.
         Комусь колись чогось там підлили.
         Було це діло досить голосне,
         і сліз пролито більше як доволі.
         І совершенно ж є щось неграмотный вплоть до кінця ясне:
         чи безвыгодный було чиєї злої волі?
          
         В цих справах поруч -
                     правда і брехня.
         - Я, як суддя, вважаю особисто,
         чи це була отрута, чи дання,
         а на кожнім разі це було убивство.
          
         Горбань сказав, що й сумніву нема.
         Звичайно, вбивство. Та іще й нецнoта.
         Він, як Горбань, вважає зокрема:
         їй богослужение дьогтем вимазать ворота!
          
      (Тут принагідно варто зауважити,
      що дьогтю він мав, справді, предостатньо,
      оскільки він, як виявилось потім,
      "з комори мєской потай дьоготь крав",
      за що і був поставлений до врядом.
      
      А втім, і згодом він ще війтував.
      І вже целых гетьману Дем"яну Многогрішному
      уже целых держи полковника Жученка
      устиг іще й "крамулку" довести).
      
         Пушкар сказав, що так-то воно так.
         Не шануватись дівчині негоже.
         Але ж і з Гриця добрий був лайдак.
         Тут, товариство, дьоготь не поможе.
          
         Бо незалежно, що так ради пиття
         і що тама мовить злість тисячоуста,-
         никак не хто ж, а він звів дівчину з пуття.
         І ведь була любов, а не розпуста.
          
      Тоді вдовуха Бобренчиха озвалась:
      - Та вуха ж в"януть получи и распишись таку олжу!
      Вона самоё Грицькові нав"язалась.
      - В який би спосіб?
                        - Зараз розкажу.
                        
         Було це, люди, сверху Петра Капусника,
         якраз для самий сонцеповорот.
         Я мала, люди, сина не розпусника.
         Він шанував і хату, і город.
          
         Коли ж вона його причарувала,
         він як сказився, геть одбивсь од рук.
         Хай вы розкаже Процик Кулевара,
         Семен Капканчик і Ромашко Струк.
          
         Він сети шагать на вечорниці,
         безграмотный зачіпав дівчат і молодиць.
         А совершенно ходив давно тої чарівниці,
         недарма во річці топлять чарівниць.
          
         Вона його їднолітка, панове.
         Пора кебету мати получи и распишись плечах.
         Я вже й варила зілля полинове,
         щоб мій Грицько від туги не зачах.
         А він - огулом там! Якраз перед походом
         безвыгодный спалося мені, як для біду.
         Грицько правила та шась положение городом.
         А мы тихенько назирці іду.
          
         Отож спинилась соответственно пирушка бік цибулі.
         А тама вже луг, роздолля для бджоли.
         Стою собі та й думаю: а дулі,
         щоб ви мене окружность пальця обвели.
          
         Взувачки мала, постільці свинячі,
         щоб безвыгодный шамтіло - шерстю догори.
         Трава ж м"якенька...
                           Коли щось манячить
         од Чураїв, туди, на осокори.
         А вечір темний. Хмари як повісма.
         Гора шумить... Було перед дощем.
         Вона ж сверху шиї таково йому й повисла! -
         в таком случае ваш покорный слуга собі й засіла следовать кущем.
          
         Хтось засміявся якось недоречно
         Мартен Пушкар бровою ворухнув:
         - Вчинили ви, сказати б, нестатечно.
         Який вам біс получи тоє подоткнув?
          
         - У мене син одинчичок, панове,
         і запечалля получи душі одне,
         одна у серці шпичечка тернова, -
         далеко не дай а бог, у прийми дремене!
          
         - Ну, добре, як воно вас ув охоту,
         так діло ваше, хоч воно і гріх.
         Ви, мати, знавши отаку нецноту,
         чого тоді ж безграмотный розлучили їх?
          
           - Щоб у заміжніх погубив підметки?
           Чи, як чернець, скоромився мирським?
           Чи щоб пішов до Таці Кисломедки,
           котра тягалась бозна-де і з ким!
      
      Тут як підскочить Таця, як змережить,
      шумка спідниця, з десяти аршин:
      - Орихно, трясця мене держить!
      Ти хоч бери мене, суко, отнюдь не бреши!
      
         - Це пишущий эти строки брешу?! Особи урядові,
         та буча но Зиждитель усю мене, як є,
         як щось отут збрехала пишущий эти строки судові
         і возьми душі й для тілі обіб"є!
         Я пр?шу относительно святую справедливість!
          
         Вдові звеліли сісти й не клясти.
         А Таці вслед за губи неповстягливість
         Два хунти воску на церкву принести.
          
         Насилу втихомирилась кобітка.
         По т?му був припозваний за свідка.
         Семен Капканчик, хлопець непитущий,
         з котрим Грицько був приятель найдужчий.
          
         Звеліли ми Капканчику Семену
         показывать судові правду нестеменну.
         І він сказав:
                  - Тут кожен щось говоре.
         Вже праздник Грицько чутками так обріс.
         Ну, потому что кому якого батька горе?
         Чужа единица - то, кажуть, темний ліс.
          
         Ось туточки і ареопаг получай тому зупинився,
         що знали ж всі, і Галя не глуха,
         що сватав ту, а на тої опинився.
         А хто із нас, як кажуть, без гріха?
          
           Це як у пісні:
              "Ой у полі три криниченьки.
              Любив козак три дівчиноньки,
              чорнявую та білявую,
              ще й рудую препоганую".
                 І було йому дуже сутужно.
              Рудої, правда, малограмотный було.
              Була чорнява та білява.
              Смалив до двох,
                           то й попалив халяви.
                            
         А тра було порвати совершенно на ділі,
         та ще з півгоду виждати тоді.
         То це б сиділи на Гальки на весіллі,
         а неграмотный отут балакали на суді.
          
              Загомоніли люди, закивали,-
              що там казати, всі парубкували.
              І всім усе зробилося ясне,
              хтось і слівце сказав сейчас масне.
      
         Тоді устала мати, Чураїха,
         і сказала так:
          
         - Пане Пушкарю, полковнику полтавський,
                                  а добродію наш!
         Що вы маю сказати? Спасибі людям после тишу.
         Он сидить писар, Туранський Ілияш.
         Хай він мої сльози запише.
          
         Чужа сердце - то, кажуть, темний ліс.
         А моя персона скажу: неграмотный кожна, ой не кожна!
         Чужа глава - в таком случае тихе полчище сліз.
         Плювати на неї - гріх тяжкий, не можна.
          
         І чим же, чим ви будете карати
         моє смутне, зацьковане дитя?
         Чи ж вигадає коллегия і магістрати
         страшнішу кару, ніж таке життя?!
          
         Ви грамотні. Ви знаєте латину.
         За крок прежде смерті, перед вічним сном,
         одного пр?шу:
                     у мою дитину
         никак не кидайте словами, як багном!
          
           Притихли люди, знітилися свідки,
           сльозина блисла у якоїсь тітки.
      
      Відтак, еще невыгодный ставлений ніким,
      прийняв присягу Шибилист Яким.
        
      - Даруйте... я... незвичка промовляти,
      Хотів сказати річ іще таку:
      Марусю знаю ще із немовляти
      і Гриця знаю ще у сповитку.
      
      Он после сидить та бідна Чураїха.
      Чи для суді була вона коли?
      Проз їхній двір тоді автор этих строк саме їхав,
      коли Грицька держи цвинтар повезли,
      
      Чи рвала мати в такой мере для собі коси,
      як задзвонили по мнению його душі?
      Та він но їй як рідний син і досі,
      у них і виріс немного погодя держи шпориші.
      
      Вона ж свою дитину годувала
      та вже й сусідську бавила, чужу.
      Бобренчиха ж тим иным часом воювала -
      за курку, вслед за телицю, следовать межу.
      
      Все нiколи. То во них і повелося:
      сьогодні ситий, ибо учора їв.
      То те младенец й получи и распишись айда зіп"ялося,
      і розуму дійшло у Чураїв.
      
         Коли ж у Гриця вибилось навусся
         і Чураївна стала в порі,
         в таком случае полюбилась хлопцеві Маруся,-
         могли б лише радіти матері.
      
      Воно держи те й заходилось спочатку.
      Грицько пішов тим иным часом у похід.
      Попідростали верби і дівчатка,-
      про це на суді, можливо б, і невыгодный слід,-
      
      але ж Маруся круглым счетом його чекала,
      такі літа одна перебула!
      Нікому ні рычаги безграмотный шлюбувала,
      ані бери кого й оком неграмотный вела.
      
         Грицько ж, він міряв безграмотный тією міркою.
         В житті шукав в сторону неграмотный пряму.
         Він народився під такою зіркою,
         що щось во душі двоїлося йому.
      
      Від того кидавсь берега вплоть до того.
      Любив изобилие і любив пісні.
      Це як, скажімо, вірувати во бога
      і продавати душу сатані.
      
         - Хай Небо почує сльози удовині! -
         Бобренчиха зайшлася від ридань.
         - Панове суд! Я вірю цій людині,-
         сказав Пушкар.
         І втрутився Горбань:
         - А чим довір"я ваше обгрунтоване?
         Ведете коллегия нате хибну колію.
          
         - У мене, пане, дисфемизм не куповане,
         і ваш покорный слуга його малограмотный продаю.
          
         А хто тут, може, хоче хабаря,
         в таком случае буза мені прийти в изумление у вічі.
      
      - Панове!
                До Мартина Пушкаря
      тут посланець прибув із Січі.
      
      ...Ввійшов, як грім, обвітрений з дороги.
      Віддав чолом і мовив хрипкувато:
      - Полковнику, вы басма від кошового.
      - Гаразд. Сідай. Спочинь з дороги, брате.
      Якісь новини?
                  - Обступає ворог.
      Богдан козацтво стягує під Білу.
      Потрібна поміч. І потрібен порох.
      Потоцький йде назустріч Радзивіллу.
      
      Зірвав полковник повагом печатку.
      І поки він листа того читав,
      той посланець обговтався спочатку
      і тих, поближчих, райців запитав:
      
         - Ну, як тут, мирно? Пишете папери,
         язик зломивши бери судейський штиб?
          
         Зітхнули райці. Обізвався первий:
         - Та шелковица таке! Козак у нас погиб.
          
         - Погиб? Козак? То що у вам в Полтаві?
         Облога? Зрада? Засідка? Бої?
         - Та ні. Маруся. Он сидить на лаві.
         Струїла хлопця. Судимо її.
      
      Той засміявся: - Отакої ко бісу.
      Під Білу Церкву стягнуто полки.
      Палає Київ, знищено Триліси.
      У вы а симпатия як пропасть козаки!
      
      Там бій. Там смерть. Там зламано границі.
      Людей недохват. Ллється наша кров.
      А здесь - погиб.... У вы ще получай спідниці
      не перешили ваших коругов?
      
      - У вас, у нас. Ви Січ, а ми Полтава.
      У вам правa, ми ж - охоронці прaва.
         У вам вслед вбивство кара там яка? -
         Козак сказав:
         - А проста. Як сообразно злoбі
         козак уб"є, безвыгодный дай бог, козака,-
         живого з мертвим ув одному гробі!
      
      - А тут, бач, інше. Тут совершенно навпаки.
      Погиб козак од женської руки.
      
      - Домарики, така у вы і смерть.
      Безславно вмер, а кажете: убито.
      А запорожці - народ безо круть-верть,
      все кажуть щиро для своє копито.
      Якби ми ремигали, як воли,
      якби ми приближенно чесали язиками,
      то вже б искони Вкраїну віддали,
      не мавши часу бути козаками.
      
      Ця дівчина... Обличчя, як з ікон.
      І ви її збираєтесь карати?!
      А що, як інший вибрати закон,-
      не з боку вбивства, а із боку зради?
      
      Ну, є ж относительно зраду вслед за тем які статті?
      Не всяка ж кара має буть незбожна.
      Що ж це виходить? Зрадити во житті
      державу - злочин, а людину - можна?!
      
      Суддя сказав: -- Знаскока тутовник безграмотный мона.
      Тут, запорожче, крестины Соломона.
      
      Козак сказав: - Замудрувались ви.
      Тут нужно тільки серця й голови.
      
      Тоді у вряді почалась незгода.
      Той каже так, а пирушка іще інак.
      Лесько сказав: - Кого во цім ділі шкода,
      так це Івана Іскру. То - козак.
      Таке нещастя хоч кого знеможе.
      Це ж можна тута рішитися ума.
      Любив а він Марусю, невыгодный дай боже!
      Тепер сидить, лиця держи нім нема.
      
         У свідки більш ніхто не зголосився.
         Суддя пождав, щоб гамір трохи змовк.
         Полковник встав, во судді перепросився,
         потому что мав сверху Білу готувати полк.
         Посунув трохи війта і бурмистра.
         Поспільство розступилось на аршин.
         І вийшли вдвох. За ними вийшов Іскра.
         І ще после дехто з полкових старшин.
      
      На другий день, на годину зегарoву,
      суд приступив перед вислухaння знову.
      Сказавши Чураївні, щоб вона,
      оскаржена, так значить, сторона,
      настановила свідків, віри годних,
      не підозренних у проступствах жодних.
      
      Бо ми-сьми, вряд, ведлуг закону чиним,
      о справедливість дбаючи одну,
      що, може, є які-небудь причини,
      котрі її пом"якшують вину.
      
      Вона й від цього, вбивця, ти диви,
      відмовилась хитанням голови.
      І це було нам доказом яскравим -
      не мала що сказати хуй правом.
      
      - Тоді, зачувши отакі слова,
      не бувши свідком ставлена позaтим,
      Ящиха Балаклійська Кошова
      освідчила:
                - Я маю що сказати!
                
      У мене на дому діточки малії.
      Мій супружник поліг во боях у Приазов"ю.
      А моя персона прийшла сюди целых з Балаклії,
      хоч моя особа людина вже безграмотный рядом здоров"ю.
      Отож скажу відкрито і вселюдно.
      Буває всяко, проценты - неграмотный черінь.
      Любов - це, люди, діло неосудне.
      По всі віки. Во вік віків. Амінь.
      
      У Горбаня самі стенулись плечі:
      - Ото жінок і малограмотный пускають на Січ.
      Сказали ви, Ящихо, нездоречі.
      Даремно ви убовтнулися на річ.
      
      - Вже стільки літ суддюю у Полтаві,-
      сказав суддя.- Чимало бачив справ.
      Сиділи всякі во мене здесь получи и распишись лаві,
      халепи моя персона такої ще далеко не мав.
      
      По тому встав, получи стіл руками сперся:
      - Тут говорили свідки й очевидці.
      По вислуханню всіх цих контроверсій
      суд має перекинуться прежде пропозицій.
      Хоч тутовник думки були навпереміну,
      та вывод стоїть нате вірному сліду.
      Хто має мисль яку-небудь одмінну,
      нехай насчет це зголоситься суду.
      
      Мовчали всі.
                 Не зголосився жодний.
      У книзі писар буковки низав.
      Пушкар, полковник, в качестве віри годний,
      которий ставши, эдак от сказав:
      
      - Панове судді! Важко розібрати,
      що і впредь до чого, як воно було.
      Нехай помиловать і та, і друга мати,
      а їхні діти учинили зло.
      Грицько зцурався дівчини такої!
      Доп"яв біди, суша йому пером.
      Такої кривди парень накоїв,
      що отнюдь не могло це скінчитись добром.
      Але ж, мабуть, ми правди неграмотный зурочим,
      що світ вже приблизительно замішаний держи злі,
      що як платити злочином ради злочин,
      то як а й жити, люди, сверху землі?
      Людській душі цей злочин осоружний.
      Не виправдання навіть і любов.
      Дожитися, щоб приближенно погиб хорунжий,
      що ніяк похилити хоругов!
      І хто ж убив хорунжого? Дівчина!
      А як объединение ньому тужить! Як вдова.
      Он подивіться. Є ж якась причина.
      То вже стоїть людина нежива.
      Страшне це діло, діло небуденне.
      А всі почути вирока спішать.
      Воно, скажу вам, легше, як получи мене,
      діла у битвах шаблею рішать.
      
      Отaман Гук гукнув тоді, що справді
      судити надобно дівчину объединение правді.
      
      Тоді Горбань сказав йому по ока
      і всіх незгодних круглым счетом от згромив:
      - Панове судді! Правда одинока.
      А что правда во тому - хто кого убив.
      
      Гук відповів: - Не венчание забувати,
      хто кого зрадив, хто кого терзав.
      А правда, пане, дисфемизм більмувате.
      Воно далеко не бачить, хто його сказав.
      
      Горбань відмовив: - У такому разі
      ми різні правди маєм возьми увазі.
      Той тягне вліво, інший гне управо.
      А є одне, і этак вже іспокон:
      статут Литовський, Магдебурзьке право,
      панове судді,- це интересах нас закон!
      
      - Що скажуть райці? -
                            Райці - безглагольні.
      - Порадили,- суддя сказав тоді.-
      Таким, которі дуже сердобольні,
      панове вряд, безграмотный місце у суді.
      
         Чотири рази ми отут збирались.
         Достойні свідки питані від нас.
         А як труїла, ще не розібрались.
         І мусим слушний видати наказ.
          
         Вона мовчить, убийниця. Тим паче.
         Це нужно теж накануне справи долучить.
         Бо мати на горі. Вишняківна плаче.
         А ця мовчить. Об чім вона мовчить?
      
      Такого ще никак не бачила Полтава.
      І оценка такого ще отнюдь не примічав,
      щоб той, кого потягнено впредь до права,
      зневажив преимущество та отак мовчав.
      
         Заворушились лавники і райці:
         - Це ж всі закони підуть шкереберть!
         А справді, звідки у цієї здрайці
         така отрута, що вбива на смерть?
          
         Дійшли накануне чого, сваримся нарзaєм!
         Ніяк безвыгодный можем рішення прийнять.
         То исповедь знать, чого іще не знаєм.
         То знаєм те, чого невыгодный треба знать.
      
      - Крім того, ми вже эдак тутовник заморочені,-
      сказав суддя,- що ще далеко не з"ясували,
      а чи були у неї во тому злочині
      помічники, чи пак компринципали?
      
      То що ж ми будем думати-гадати,
      як і оборона це правило є акурат.
      Оскаржену сверху квестію віддати,
      і крик із нею перешепнуться кат.
      
      Іван сказав: - Панове, це жорстоко.
      І божі сльози безвыгодный падуть з ікон?
      То мол ж воно, всевидящеє око?!
      Це ж глухоаспидський закон!
      
      - Та що це, люди? Дівчину получай муки?! -
      Лесько як вийме шаблю з-під поли.
      Тоді Леськові заломили растопырки
      і по дверей із вряду повели.
      
      Він тільки зблід і гyбу закусив,
      та что-то около судейських з себя і струсив:
      - Ви, канцілюги, у чорнилі пальці,
      бумажне кодло, воло набивне,
      хватальники, на походах небувальці,
      кого взялись подужати... мене?!
      
      Та навпростець, на єдиний плиг, спрожогу,-
      такого хлопця вдержати хіба? -
      поміж человек проклав собі отвали
      та в области столу
                навідліг
                       як вруба!
      
      Суддя здригнувся. Одсахнувся натовп.
      Горбань охляв од чуба перед халяв.
      Козак спітнів. Козацька шабля навпіл.
      А стіл стоїть. Так само, як стояв.
      
      - Полковнику! Мечі оттакелецькі
      щербилися об шаблю об мою.
      Шоломи турські, панцирі шляхетські
      Лесько Черкес розрубував на бою!
      
      Чому ж цього ваш покорнейший слуга розрубать безграмотный можу?! -
      Іван сказав: - Бо це, як світ, старе.
      Фортецю, певно, легше побеждать ворожу.
      А цього столу й шабля безграмотный бере.
      
         (Вони з Леськом бували в битвах
         одновременно
         Лесько утне ще штуку отнюдь не одну.
         Він потім стане побратимом Разіна -
         Леськом Хромим. Загине на Дону).
      
      І встав Пушкар. Обвів людей очима.
      Хустки, очіпки, свитки, жупани.
      І один у нього надо плечима
      була як кибитка во шапці сивини.
      
         Ще далеко не старий. І славу мав, і силу.
         (Про нього потім думу іскладуть.
         Мине сім літ - і голову цю сиву
         Виговському нате списі подадуть)
      
      Пушкар сказав, що злочин - непрощенний.
      Карати треба, що затем говорить.
      І беспричинно карати, щоби люд хрещений
      не мав вслед що судові докорить.
      
      Закон є суть, тверда його основа.
      Для того він і звелений судам.
      Але оце як хочете, панове,
      а держи тортури згоди автор безвыгодный дам!
      
      Тоді ми вряд, всё-таки зібраноє гроно,
      на ті болтология схилившись і уваживши
      підсудну бери тортури никак не діли.
      
      І правий рассуждение продовжували далі,
      явивши на жилах зимну кров,
      так нібито нічого і отнюдь не сталось.
      
         Лесько ж Черкес из-за те, що бешкетує,
         пеню належну сплатить до шкатулки
      
      Сиділа Галя наче панська рожа.
      Іван сидів з похиленим чолом.
      Сказали райці: - дійся желание божа! -
      і запосіли місце из-за столом.
      
      Суддя сказав:
                  - Закони судочинства
      вагатися неграмотный дозволяють нам.
      Запобігавши, щоб такі злочинства
      не множились промежду християн,
      ми мусим вбивцю осудить вплоть до страти,
      як нам велеть і право, і статут.
      І тільки спосіб - як її карати -
      предметом спору може бути тут.
      
      Що скажуть райці, лавники і возний?
      Як це здається, пане войте, вам? -
      Підвівся Іскра, полковий обозний,
      син Остряниці Якова, Іван.
      
         (Загине теж, на бою заживши слави,
         во недовгім часі після Пушкаря,
         вертаючи вплоть до попелу Полтави
         з посольства прежде московського царя).
      
      Увесь блідий, целых під очима чорно.
      - Я пр?шу, люди, вислухать мене.
      Багато слів страшних тутовник наговорено.
      Ніхто невыгодный говорив насчет головне.
      
      Я, може, божевільним после этого здаюся.
      Ми з вами человек різного коша.
      Ця дівчина никак не несложно так, Маруся.
      Це - бас наш. Це - пісня. Це - душа.
      
      Коли во похід виходила батава,-
      її піснями плакала Полтава.
      
      Що нам було потрібно возьми війні?
      Шаблі, знамена і її пісні.
      
      Звитяги наші, терзания і руїни
      безсмертні будуть у її словах.
      Вона ж була як баритон України,
      що клекотів у наших корогвах!
      
      А ви тепер шукаєте їй кару.
      Вона ж стоїть німа од самоти.
      Людей такого рідкісного дару
      хоч трохи, люди, священнодействие берегти!
      
      Важкий закон. І автор этих строк його невыгодный зрушу.
      До цього болю що іще додам?
      Вона піснями виспівала душу.
      Вона пісні ці залишає нам.
      
      Ще тільки вирок - і скінчиться справа.
      І славний рід скінчиться - Чураї.
      А як тоді співатиме Полтава?
      Чи сльози отнюдь не душитимуть її?
      
         Запала тиша, як на страшному сні.
         Горбань сказав:
         - При чому здесь пісні?
         Вона ж получи критика вслед за інше зовсім ставлена.
         І потім, бачте, чутка є, ги-ги,
         що свідок цей - особа зацікавлена.
         Його трепотня невыгодный мають туточки ваги.
      
      Тоді ми, вряд, з пристойними особами
      дали сказати вокабула їй останнє,-
      чи має серця внутрішню гризоту
      і чи предо тим, як вирок выше- почути,
      зронити хоче хоч сльозу покути?
      
      Підсудна слізьми очі отнюдь не зросила,
      І милосердя во карт-бланш безвыгодный просила.
      
      З тих тоді рацій однако дорозумівши
      і між собой радившись неграмотный раз,
      кондиціямїі власть посполитого
      тоді такий ми винайшли наказ:
      
      Ми, вряд, зіпершись жете свідоцтва голі,
      в такий-то спосіб одесную була рiшена,
      що має бути карана получай горлі,
      на шибениці, значиться, обвісшена.
      
         Про що людей поштивих звідомляєм
         і получай потомні вписуєм віки.
         Декрет печаттю нашою змоцняєм
         і підписом судейської руки.
      
      ПОЛТАВСЬКИЙ ПОЛК
      ВИХОДИТЬ НА ЗОРІ
      Розділ II
      Багряне сонце. Дужка золотава
      стоїть надо чорним каптуром гори.
      На п"ять воріт зачинена Полтава
      ховає очі на тихі явори.
      
      Спадає вечір сторожко, помалу,
      ворушить зорі на темряві криниць.
      Сторожа шагать объединение міському валу,
      і сови сплять на западинах бійниць.
      
      "Вартуй! Вартуй!" - з Курилівської брами.
      "Вартуй! Вартуй!" - від Київських воріт.
      Уже вздыматься вози під яворами.
      Полтавський тьма готовий у похід.
      
      Годуйте коней. Неблизька дорога.
      Благословіть во дорогу, матері.
      А що немного погодя буде, последний вздох чи перемога,-
      Полтавський пропасть виходить в зорі!
      
      Там бій гримить. Там гине наша воля.
      Там панихида рук, і зброї, і плечей.
      І що после этого варт чиясь окрема доля,
      той приглушенный зойк у безмірі ночей?..
      
      Вогненна зірка на небі пролітала,
      сичі кричали, вісники біди.
      На сто думок замислена Полтава
      вербові гриви хилить накануне води.
      
      Був правий суд. І вирок оголошено.
      Усе як слід. За що себя вкорить?
      ...Мовчить Полтава, наче приголомшена.
      Перехотілось людям говорить.
      
      А власне, що ж, такі часи криваві.
      Що варт життя? Ну, стратять ще когось.
      Промчався наездник до німій Полтаві -
      у серці міста громом віддалось.
      
      Простугоніло смутком вечоровим,
      хитнуло тиші синій оксамит.
      І тільки всадник из-за полтавським ровом
      десь даленіє цокотом копит...
      
      Самотній конник зникне ради туманом.
      Сторожа вслід сделать большие глаза йому.
      Той седок зветься Іскрою Іваном.
      Йому сьогодні тяжче ніж кому.
      
      Уже він там, еще вслед далиною,
      вітрами тугу спалює з лиця.
      Що ж, бедствие горем, а війна війною.
      Послав полковник гетьману гінця.
      
      "Вартуй! Вартуй!" - з Курилівської брами.
      "Вартуй! Вартуй!" - від Київських воріт.
      Уже вздыматься вози під яворами.
      Полтавський обилие готовий у похід.
      
      Годуйте коней! Шлях їм далеченький.
      Пильнуйте славу полкових знамен.
      Полтаво! Зaсвіт встануть козаченьки.
      Ти припадеш їм знову по стремен.
      Так само зaсвіт встануть з полуночі.
      А ти вслед за них, Полтаво, помолись.
      Лиш никак не заплаче свої карі очі
      та Марусенька, як було колись...
      
      СПОВІДЬ
      Розділ III
      ...Пройшло життя. Не варт було і труду.
      Лише образи наберешся вщерть.
      Останні дні вже якось перебуду.
      Та вже й кінець. Переночую во смерть.
      
      А що во житті потрібно ще мені?
      Одбути всі ці клопоти земні.
      Оці останні клопоти одбуть,
      іти туди, куди мене ведуть,-
      аби одбути, по сию пору ранее одбути,-
      і щоб отнюдь не бути, щоб поуже отнюдь не бути!
      
      Три дні дали для розмисли мені.
      А нащо вже тим смертникам три дні?
      
      Чи їх еще тримає що возьми світі?
      Це наче привид взяти возьми ланцюг.
      Щось наче с годами вовтузиться на лахмітті...
      Це ж скільки после этого сиділо волоцюг,
      злодіїв різних. Теж чекали страти.
      Мабуть, їм отнюдь не хотілося вмирати.
      
      Що ж, ви вже відбули своє, щасливці.
      Хто б невыгодный були, а ви вже відбули.
      Це ж, певно, шелковица сиділи і убивці,
      збудована ж в"язниця ще коли.
      
      Аж штырь дескать прихилю аз многогрешный свою втому
      за стільки днів, вслед за стільки довгих літ!
      Чи туточки змінили хоч оцю солому?
      Чи кинули хоч свіжий околіт?
      
      А втім, яка мені поуже різниця?
      Я теж убивця. Я убила Гриця.
      
      Оце ж вслед за те мені й латка -
      із кам"яних мурів кам"яная хата.
      Старий кожух... солома... постелюсь...
      Хоч приблизительно полежу... во пітьму подивлюсь...
      
         ...А моя персона заснула, господи, заснула!
         Солодким сном уперше после всі дні.
         Та приблизительно заснула, наче потонула.
         Ще щось хороше й снилося мені...
          
         Прокинулась, ніяк не розберуся, -
         чого автор этих строк тут,
                  хто вбивця,
                              хто Маруся?
      
         Сама від себя ще така далека,
         немов оце приніс мене лелека
         та й потупив у мальвах і жоржинах
         получи тих ранкових росяних стежинах.
         І ваш покорный слуга ще, як малесеньке дівчатко,
         щоранку починаюся спочатку.
      
      Солодка млість... блідесенький промінчик...
      як добре жити... думати оборона інше...
      
      А спанье минув, розтанув. І натомість
      раптовим болем обпекла свідомість.
      Єдине дисфемизм виникло: невже?!
      Душа болить, і тіло як чуже.
      
      Навпомацки з підлоги підвелася.
      Не розчесавши коси, заплелася.
      Все так, як є. Приречена. Одна.
      Стіна. Стіна. І грати. І стіна...
      
      ...А вже світає. Сумно, сумно, сумно
      благословляється получай світ.
      Десь коні ржуть і чуть слышно грають сурми.
      Полтавський кодло виходить у похід.
      
      Десь грають сурми. В добрий часочек їм грати.
      В литаври б"ють, эдак само як колись.
      Душа рвонулась - і застряла во гратах,
      прозорі пакши з гратами сплелись.
      
      Далекий гомін сповнює в"язницю.
      Десь вітер гонить куряву руду.
      Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю,
      що автор тебе во похід далеко не проведу!
      
         Ой, ллються сльози материнські, ллються!
         Свята печаль, скорбь без гіркоти.
         Загинуть хлопці, так хоча б по-людськи.
         А як загинув, як загинув ти?!
          
         Що кожен їде,- і вогню, і грому,
         всього с годами если во клекоті доріг.
         А ти лежиш держи цвинтарі старому,
         мол ще ніхто з козацтва не поліг.
          
         Останні зорі на небі догорають.
         Оце уперше после багато літ -
         і коні ржуть, і сурми, Грицю, грають,
         а масса без участия тебе вийде у похід.
      
      ...Уже, мабуть, молебень відслужили,
      бо затужили дзвони, затужили!
      І заридали дзвони, загули! -
      це ж с годами из-за браму хлопців провели.
      
      Це ж обилие виходить. - ради далекі гони.
      Комусь тополя стане во головах.
      І дзвонять дзвони,
                       дзворять, дзвонять дзвони
      по всій Полтаві, по мнению усіх церквах!
      
      Затисну вуха, чую крізь долоні
      і ту церковцю напрямую на бастіоні,
      і праздник соборний величезний дзвін,-
      все заридало хлопцям навздогін.
      
      І навіть ця, ні-ні, а й ця озветься,
      тюремна церква, і тюремна теж!
      Вона на Полтаві гарно этак зоветься:
      "Усіх Скорбящих Радості". Авжеж.
      
      Усіх Скорбящих Радості... Я рада.
      І що мене найбільше веселить,-
      коли таково душу випалила зрада,
      то вже грудь где-то наче й неграмотный болить.
      Вже ні из-за чим бери світі їй неграмотный шкoда.
      Така полегкість, всего ничего далеко не сміюсь.
      А ця тюрма - оце і є свобода,
      бо мы вже тогда нічого неграмотный боюсь.
      
         А дзвони б"ють, а дзвони калатають!
         Здається, арша й землю розхитають.
         І тут, і там, і десь хоть на горі
         далекі дзвони б"ють в монастирі.
          
         І десь со временем юрми, натовпи, там люди!
         Там зорі во небі чисті, як ромен.
         Ще жінка мужу падає получай груди,
         і діти тягнуть грабки до стремен.
          
         Чиясь грань шляху плаче наречена.
         Там вийшли всі - і немічні, й малі.
         І тільки пишущий эти строки до самого цього непричетна.
         Я зайва людям получай своїй землі.
          
      ...А кодло іде. Нема коль журиться.
      Уже хтось інший став під корогву.
      Хорунжі є, немає тільки Гриця.
      А автор жива... Чого моя особа ще живу?!
      
      Жінки в сторону слізьми перемили.
      А Гриць лежить, загинувши ради так.
      Чи хоч йому пирушка прaпірок прибили
      там возьми хресті, щоб видно, що козак?..
      
         Промчали коні проз мою в"язницю.
         Копита б"ють вже десь біля воріт.
         Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю,
         виходить стая вне пісні у похід!
      
      Все тихше й тихше... Сурми вже никак не грають...
      Шум даленіє... Дзвони завмирають...
      
      Прощайте, хлопці. Бийтесь перед ладу.
      А ваш покорнейший слуга вже вас і пісні далеко не складу.
      
                        * * *
      
      ...І друга ніч. Не спалося ні миті.
      А спокій дивний! - наче моя персона вже там.
      І спогади, сльозами никак не омиті,
      приходили прощатися з життям.
      
      Чомусь згадались ночі сверху Купала...
      Зірками ніч висока накрапала.
      Бездонне сварог і безмежний світ,
      а нам всього до вісімнадцять літ.
      
      Такі несмілі, ще тремтять вуста.
      Отак по ранку - ніч і висота.
      
      А ще згадалось - ролик вогненне
      з гори на долину котиться проз мене.
      Обкручене соломою, летить
       палахтить получи вітрі, палахтить!
      І, розгубивши іскри увсібіч,
      обвуглене, заточується во ніч...
      
      А вже дівчата во плахтах, у намисті,
      вінки пускають из-за водным путем вниз.
      А вже гадають, хто кому вплоть до мислі,
      а хлопці зносять до самого багаття хмиз.
      
      Пливуть вінки, і мій пливе, далеко не тоне.
      А серце ще таке безоборонне,
      таким співаю срібним голоском!..
      Чорти знімають зорі рогачами...
      Вінок пливе, зникає после ночами...
      Чи десь його прибило між корчами,
      чи десь лежить, примулений піском?..
      
      А потім - як зламалося весло.
      І підхопило душу, й понесло,
      і закрутило у такому вирі!..
      Було б тоді й спинитися літам.
      Душа летить на дитинство, як у вирій,
      бо їй нате світі ласково тільки там.
      
         ... Було, під вечір лущимо квасолю,
         а Гриць іде городами давно нас.
         Вечірнє высота поднебесная світиться красою,
         і соняхи гудуть, як тулумбас.
          
         Вже тиха осінь ходить берегами,
         возьми вербах бояться листячко руде.
         А Гриць бадилля тягне за ногами,
         іде, маленький, дибає, іде...
          
      Таке було гарнесеньке хлоп"ятко.
      Цікаве. А ласкаве, як телятко.
      Хороший хлопчик, трохи шалиган,
      усе збивав шоломи шелюгам.
      Усе, було, ми разом, однако ми миром -
      пірнаєм на річку і по мнению кручах лазим.
      
      Шукаєм глоду, пасемо корову,
      у гилки граєм, во цурного квача.
      Або после зиму довгу, вечорову,
      начешем з коней шерсті ради м"яча.
      
         А ще ми з Грицем внадилися змалку
         у дідову Галерникову балку.
         Він немного погодя живе на степу за вітряками,
         один-один, одвик і говорить.
         Лише димок із довжика роками
         покуривать собі у уран та й курить.
          
         У нього с годами і зарості ожини,
         і таємнича ниточка стежини,
         і вулики, і во жолобі водичка,
         і вплетений у верби живопліт,
         і хата, як старенька рукавичка -
         на ній кіт живе, цвіркун живе і дід.
      
         А самовольно він дід старезний, полотняний.
         А во нього сива борода, як дим.
         Розказує оборона Кафу, полонянок,
         для те, во які походи він ходив.
          
         І каже нам, що ми його онуки,
         далеко не дав Всевышний рідних - невыгодный було коли.
         Галерницькі рубцями биті грабки
         вистругують нам човники з кори...
      
      А так - щедруєм. Низочкою ходим,
      тонкими голосочками виводим:
      "Ой в річці в Йордані
      Там пречиста ризи прала..."
      
         На Ворсклі хрест вирубують опішнями.
         Заллють водою, уморозять на лід.
         Горбаті верби льодяними клішнями
         скляні бурульки струшують з борід.
          
         Летять з гори санки і гринджолята,
         во очах мигтять занесені тини.
         Тоді у мене малограмотный було вже тата,
         мені зробила мати ковгани.
          
         Аж білий тупей здійметься довкола,
         як нас за схилу сани розтрясуть,-
         зимка тікає, підібравши поли.
         А вже співають, корогви несуть.
          
         Ідуть Бобренки, Гуки, Шибилисти.
         Бреде на снігах диякон-бородань.
         І піп, гортанію басистий,
         сверху Ворсклі работать не покладая рук річку Іордань.
          
         Сипнули врозтіч галки чи ворони.
         Довкола лід бабами зарябів.
         І Гриць малий, од холоду червоний,
         з-за пазухи виймає голубів,
      
      Тріпоче флаг нерукотворним Спасом.
      Свята водичка об кригу шурхотить.
      І хрест, облитий буряковим квасом,
      під білим сонцем обалденно мерехтить.
      
      Свята влага - як бузинова гуща,
      кудись під лід пливе, пливе, пливе...
      Питаю: - Мамо, це основа жизни цілюща?
      Скропити рани - тато оживе?
      
         Я никак не забуду, тату, вы ніколи.
         Хоч як було, і голод, і зима,-
         спасибі вам, дали мене до школи,
         дескать дяк учив і грамоти, й письма:
          
         Козацька школа, крита очеретом
         благенькі стіни, плетені з лози,
         бери піввікна заплющена заметом
         три лави, стіл, псалтир і образи.
          
         Аз-буки-вєді... Що тоді я відала?
         Не осягла й глибокості письма.
         Ішла додому - снігом пообідала.
         Аз-буки-вєді...Голод і зима.
          
         Одвірок вслед за ніч намерзає в сінях.
         Стоять во кутку забуті рогачі.
         Перелузали зиму, як насіння,
         удвох одні сверху тій-таки печі.
      
      ...Про татка звістки безвыгодный було з півгоду,
      уже й Кузя з Дем"яном розминувсь.
      Бо у Полтаву із того походу
      ніхто живий тоді ще никак не вернувсь.
      
      Чутки ходили, що Павлюк отнюдь не виждав,
      що ті Кумейки - в таком случае кривавий сніг.
      Що хто после здався, тільки праздник і вижив.
      А батько ж наш, він здатися далеко не міг.
      
      Він гордий був, Гордієм він і звався.
      Він лицар був, дарма, що постоли.
      Стояв в смерть. Ніколи безвыгодный здавався.
      Йому скрутили рычаги і здали.
      
      Що з Павлюка, живого, шкіру здерли.
      Що з ним взяли ще четверо старшин.
      Що проти того, як вони умерли,
      І разбирательство страшний малограмотный здасться вже страшним!
      
         А потім їхні голови бери палях
         повиставляли на полкових містах.
         Людей зганяли. Мати моя впала,
         і кудахтанье замерз у неї для вустах.
      
      А летальный исход кружляє, кружляє, кружляє,
                            кружляє навколо палі.
      Наносить білого снігу
                          у очі його запалі.
      А ваш покорный слуга нічого невыгодный бачу...
                        якась в очах крутанина...
      Кружляє, кружляє, кружляє
                           ота страшна хуртовина!
      
      Танцює, хижа і п"яна,
      льодистими сережками трясе.
      Як голову криваву Іоанна
      над білим світом Іроду несе...
      
         А после рік, і вследствие два, і три
         сумні у нас були свят-вечори.
         Усе печаль, всегда тінь його незрима.
         Колядники співають під дверима:
           "Ой чи є, чи нема
              пан-господар вдомa?"
      
      А пам"ять относительно нього получи и распишись покуті
      головою сверху обрезки впала.
      
                        * * *
      
      ...Ішов- кобзар у нас посредством Полтаву.
      Ну, обступили, просять, що кому,-
      той для сирітку, пирушка ради давню славу,
      той относительно Азов, а праздник оборона Кодимy.
      
      І моя особа стою. Отак стояла, скраю.
      А він співав невільницькі плачі.
      І раптом чую: "Орлику... Чураю!"
      Я оніміла. "Орлику... Чураю!.."
      Як аз многогрешный тоді наплакалась вночі!
      
      Усе ввижалось: "Орлику Чураю,
      Ой забили тебе ляхи у своєму краю!"
      
      Все думала: хоч би ж було спитати,
      хто склав трепотня ради нього, для пирушка край.
      Що був а він ріднесенький мій тато,
      а с тепер він - орлик, він Чурай.
      
      Тепер він з нами на радості і на сумі.
      Збагнуло серце вражене моє:
      пішов у успение - і повернувся во думі,
      і вже тепер ніхто його безграмотный вб"є.
      
      І десь во ті дні, несміло, випадково,
      хоч ваш покорный слуга вже й пісню склала неграмотный одну,
      печаль моя торкнула вперше
                                 слово,
      як праздник кобзар торкав свою струну.
      
      ...Спливло життя, як листя следовать водою.
      Я пригадала матір молодою.
      
         Вона у мене, як була молодша,
         була предивна, як сверху людський глузд.
         Було, сльозами набрякають очі,
         вона ж сміється кутиками вуст.
         Таке обличчя чи така вже звичка,
         а голосочок! - чистий, мов кришталь.
         Така була красива молодичка,
         вуста сміються, а на очах печаль.
         Вона й мені казала:
                           - Як далеко не буде,
         отнюдь не скигли, доню, в таком случае великий брид.
         Здушили сльози - никак не виходь на люди.
         Болить глава - далеко не виявляй на вид.
          
         Як скорбь те сподіялося з нами,-
         безграмотный получается батька, ведь бери другий рік
         эдак хлопці і ходили табунами,
         щоб хоч побачить матір звіддалік.
      
      Та й батько теж удатний був получи и распишись вроду.
      А що вже сильний, то, мабуть, найдужчий.
      Звела їх доля, наче, на нагороду
      за те, що мали незглибимі душі.
      
      Було, дивлюсь та й думаю: "Ой нене,
      який у мене тато!" - або знов:
      що пишущий эти строки колись як виросту, і на мене,
      і во мене если отака любов!
      
      ...Ну, с ваш покорный слуга й виросла.
                    Ловлю себе нате слові.
      То як, Марусю? Полюбив? Такий?
      Я - навіжена. Я - крошка любові.
      Мені вне неї білий світ глевкий.
      
      Ото вслед за те й судити мене треба.
      Всі кари світу будуть замалі.
      Моя любов чолом сягала неба,
      а Гриць ходив ногами до землі.
      
      Біднесенький, намучився зі мною.
      Веселий був, а автор этих строк була сумною.
      Ласкавий був, розгублений і добрий.
      Зайшов ради мене, як ради чорний обрій.
      
      Гукав мене, а автор вже невыгодный озвалась.
      Заплутався,- сказала: вибирай.
      А на нього ж серце навпіл розривалось.
      А він Бобренко. Він а никак не Чурай.
      
      Чурай, пирушка так: побачив свою долю,-
      ось ти, штифт я, тепер нас если двоє.
         А що у мене стіни голі,-
         повісим костю саджені пістолі
         та килим з дірком. І у курені
         з тобою если солодко мені.
      
      А Гриць безвыгодный так. То розум десь никак не татків:
      - З"єднаєм що, нестатки накануне нестатків?
      Багатому і діти чорт колише,
      а бідному і янгол безвыгодный рідня.
      А як землі нам мати никак не одпише?
      А ще ж стягтися нужно й получи и распишись коня.
      Подбати мушу оборона якусь копійку.
      Весілля мушу справити, а я.
      То ж був один, тепер нас если двійко.
      Аж мати разок никак не втерпіла моя:
         - Що ти все:
              мушу, мушу, мушу, мушу?!
         Земля, земля... А юпитер твоє де?
         Як будеш приблизительно розношувати душу,
         вона, гляди, із совісті спаде.
      
      А він прийшов тоді з-під Берестечка.
      Страшна поразка душі всім пекла.
      Дражливий став. Ледь що, вже й суперечка.
      Гіркі думки невыгодный сходили з чола.
      
      Приходив рідко, лагідний никак не дуже.
      Все курить, курить, колыбелька получай губі.
      Такий зробивсь, невыгодный прозирнеш у душу.
      Якийсь чужий,- мені чи вже й собі?
      
      А якось каже: - Щастя панихида красти.
      Хоч добре, безвыгодный заклюнулось дитя.
      Весілля знову мусимо відкласти.
      Що зробиш, мила, як таке життя?
      
      Погане літо, никак не було врожаю.
      Та ще ж тягтись сверху чоботи й кожух.
      А моя особа такий, автор матір поважаю.
      Я впоперек їй болтовня никак не скажу.
      
      Бобренчиха весь губи затискала,
      нікуди з дому Гриця неграмотный пускала.
      
      Зустріла матір десь біля криниці.
      Про дощ, для грім, для курку, оборона бичка.
      Що добрий гетьман був із Остряниці
      і що хазяїн добрий з Вишняка.
      Що часы летить, а священнодействие якось жити.
      Любов любов"ю, а життя важке.
      Що вже дітей момент б і одружити.
      Насамкінець промовила таке:
      
         - Якби ти добре во бога попросила,
         ведь мали б ми ще й радість на віку:
         твоя пішла б вслед гетьманського сина,
         а мій хазяйську сватав би дочку.
      
      А мати - й слова. Тільки почала
      чогось ради мене дбати, як ради хвору.
      Дивлюсь: і на церкву старістю пішла
      дорогою кружною чрез гору.
      
      Питаю: - Мамо, хто це вы допік,
      що ви сделано невыгодный ходите тудою?
      - Я,- каже,- й стежку обмину на їх бік
      і закроплю свяченою водою!
      
      - Чого ви, мамо, незлюбили Гриця?
      Яка вы думка по сию пору невыгодный полиша?
      - Не служать очі нате таке дивиться,
      щоб где-то двоїлась хлопцеві душа!
      
      - Не вірте, мамо! Гриць такий хороший.
      Він клявся, мамо, що навіки мій.
      - Ой доню, доню, на їх по смутку грошей.
      То ж Вишняки, в таком случае ж Галя, зрозумій.
      
      - Але так ж - Гриць. І я. То ж ми із Грицем.
      Та він а во світі отакий один.
      Він, мамо, гордий. Він козак. Він лицар.
      І що чтобы нього гроші, мамо? Дим.
      Хіба свой батько ласий був получай гроші?
      Хоч таляр він у вузлик зав"язав?
      Хіба ж никак не ви були во Золотоноші
      єдине золото, яке він с годами узяв?
      
      - Ох, далеко не рівняй!. Роти на людей, як верші.
      Ти кажеш - батько, а життя біжить.
      Наш батько - з тих, що умирали перші.
      А Гриць Бобренко - з тих, що хочуть жить.
      
         А моя особа чуток недочувала,
         втішала матір попервах.
         Але й хозяйка вже відчувала:
         щось правди є во її словах.
      
      Кого діждалась? Парубка чи воїна?
      Чому безвыгодный йде? Здавалося на ті дні,-
      моя любов, прогіркла й перестояна
      вже живо душу випалить мені...
      
      Я ж где-то боялась підлості і бруду!
      Гули думки, сколошкані, як рій
      Сама нічого, якось перебуду.
      А що скажу автор этих строк матері старій?
      
      А мати знала. Мати до сей времени вже знала.
      Снує чутки нещастя, як павук.
      Не дорікала, неграмотный випоминала,
      а тільки всегда їй падало із рук.
      
         А раз в год по обещанию сказала з розпачу гіркого:
         - Є ж лицарі у нашому краю!
         О господи мій, получай кого ж ти, на кого
         збагнітувала молодість свою?!
      
      ...Мені немов полегшало відтоді.
      Зболілася. Відмучилася. Годі.
      Спинити Гриця далеко не зробила й спроби.
      Ходжу, хитаюсь, як після хвороби.
      І хоч би злість яка чи ворожнеча,-
      нема нічого. Пустка. Порожнеча.
      
      Усе жаліла автор этих строк його чомусь.
      Або предварительно Галі мислями звернусь:
      - А може, хтозна, може, беспричинно і надо
      Бо хто я, Галю, проти тебе?
      
      Ти Вишняківна. Рід у вам гучний
      Таких родів отнюдь не ярко у Полтаві.
      Твій батько, Галю, чоловік значний.
      У нього жінка ходе на златоглаві.
      
      Він малограмотный якийсь. Він самовластно собі Вишняк.
      У нього скроні на срібній папороші.
      Буває так, що знаменитость бери дурняк,
      а на нього хвала ради великі гроші.
      
      Йому благодеяние саме іде у двір.
      І вертоград рясний, і пажить хлібодарна.
      Він малограмотный який визискувач чи звір,
      він прямо-таки вміє взяти запівдaрма.
      
      Він посідає греблі і поля,
      у Церкву шагать майже щосуботи
      Хто - после Богдана, хто - после короля.
      А він - следовать тих, которії неграмотный проти.
      
      Як він уміє кроваво говорить!
      Які у нього займища і луки!
      Вся Україна полум"ям горить,
      він і бери цьому теж нагріє руки.
      
      Де треба, вчасно притамує гнів.
      Де треба, скаже правди половину.
      Щасливий дар. Мій батько приближенно никак не вмів.
      Він знав одне - боротись перед загину.
      
      А цей примружить плетиво повік,
      все розміркує, зважить, невыгодный погребує.
      Твій батько, Галю, мудрий чоловік.
      А може, хтозна, може, что-то около і венчание -
      у всіх оцих скорботах і печалях,
      у всіх оцих одвічних колотнечах -
      і чураївські голови возьми палях,
      і вишняківські голови нате плечах.
      
         Вишняк ішов угору всегда та вгору.
         Вишнячка йшла ушир усе та вшир.
         А Галя дбала на скриню та в комору.
         А Жизнедавец бери небі долю нам вершив.
      
      ...Вони жили далеко, после Розкатом.
      Од нас іти проз 0адихальний Яр.
      У них криниця під дашком лускатим
      і добра дом вікнами во базар.
      
      Дощі наллють під хатою калюжу -
      стоять хороми возле мілкій воді.
      А на тій калюжі плавають проз ружі
      роменські гуси, наче лебеді.
      
      А господиня пишна і огрядна.
      А Галя бояться килими та рядна.
      
      Одна статура во матері і во доньки -
      обидві круглі, наче карахоньки.
      
      Такі пухкі у Галі рученята,
      коса білява, куца і товста.
      Як реп"яшки, зелені оченята
      і пишно закопилені вуста.
      
      Глуха до самого пісні, завжди щось спотворить.
      Все вишиває прошви подушoк.
      Ще як мовчить,- нічого. Заговорить,-
      гостренькі зуби - во всей полноте ховрашок.
      
      Ото як вийде, як заграє брівками,
      очима стрельне і туди, й сюди,
      у чобітках із мідними підківками,
      зелений верх, козлові переди.
      
         І являться во сне хлопцям - придане горою,
         комори, скрині, лантухи, вози!
         А понавколо свахи ходять роєм,
         а зверху Галя котить гарбузи...
      
      А може, автор несправедлива до самого неї?
      А може, саме таку дружину венчание козакові,-
      до печі і предварительно городу, перед коней і перед свиней,
      і предварительно ради, і давно поради, і вночі перед любові?
      Таку м"якеньку і теплу, як перестиглу грушу,
      щоб тільки дивилася во очі і ні для що не питалась.
      Приніс чоловік додому свою потовчену душу,
      а жінка, як подорожник, поперед всіх виразок приклалась.
      Що во неї й хатенка далеко не хата, а приближенно - прикалабок раю.
      У неї - получи и распишись двох глупoти, у нього - розум на двох.
      У цьому твердому світі він, може, ніякий скраю,
      зате як прийде додому,- для того жінки він цар і бог.
      
      На неї можна нагримать, і можна її побити.
      Вона простить, приголубить, розсолу тобі внесе.
      Ти, може, від мене втомився. Мене потрібно любити.
      А вслед за тем панихида тільки женитись. Ото женився - і все.
      
      Так дай а вы бог щастя. Прибийте собі підкову.
      Нічим невыгодный журися, Грицю. Усе, як я, промине.
      Але ні навмисно, Грицю, ні нетрудно так, випадково,
      ні одно слово лихим, ні добрим ніколи малограмотный згадуй мене.
      
      
         ...Не маю зла получай тебе і на неї.
         Так сталося, і пишущий эти строки тепер одна.
         Але ваш покорнейший слуга з церкви йшла на Маковея,
         і засміялась вслід мені вона.
      
         Ішли дівчата, освятивши квіти.
         Я привіталась, проминула їх.
         І раптом з гурту, десь позаду, звідти,
         мені у спину пролунав той сміх.
          
         А ваш покорный слуга ішла. Підкошувались ноги.
         Хтось дорікнув їй тихо, при мені ж.
         А пишущий эти строки ішла, безвыгодный бачила дороги,
         і сміх стримів у спині, наче ніж.
          
         В очах стояло те лукаве личко,
         періщив душу сором, як батіг.
         Воно ж дівча. Нагуляна теличка.
         Прости їй, боже, нерозумний сміх!
          
         Верни його стокротною луною.
         О ні, аз многогрешный невыгодный заплакала около ній.
         Вода зімкнула сонце наді мной
         на старих млинах, бери греблі ворскляній...
      
           Брате мій, нарeчений Іваном!
           Нащо рятував мене? Біда.
           Кажуть, десь далеко из-за лиманом
           флорес є - одним лицем вода.
            
           Кажуть, множество - синє і зелене,
           більше из-за Дніпро і за Дунай.
           Це невыгодный Ворскла, це якраз для того мене,
           затем далеко не знайдеш, скільки далеко не пірнай.
            
           Запливти - і цяточкою стати,
           аллель после обрій - в морі в области вуста.
           Вміє флорес взяти й поховати,
           ні труни безвыгодный треба, ні хреста.
            
           А надо морем,-
           с годами но ні ворони,
           лиш накануне хвилі чайка припада.
           І оплаче, потому что воно солоне,
           і обмиє, ибо воно вода...
            
           Ти безвыгодный бійся, це я не з гарячки.
           День минув чи, може, вже і два?
           Між корчами раки ходять рачки,
           сновигає зграйками плотва.
            
           Дожилась автор мукою земною,
           що нема й втопитися куди.
           Нащо ходиш назирці за мною?
           Нащо витяг з темної води?
      
         Я схилилась, потому что хотіла пити,
         ибо така задуха звідусіль!
         Я ж хотіла безвыгодный себя втопити,
         мы ж хотіла утопити біль!
          
         Брате мій, наречений Іваном!
         Не люби нікого, отнюдь не біда. Кажуть,
         десь далеко, из-за лиманом,
         сулу є - одним лицем вода.
      
           ...А нащо мы це згадую? Достоту -
           як пирушка німий, що в камені кричить.
           Душа і здесь знайшла собі роботу,
           нема того, щоб сісти й відпочить.
      
         А як згадаю, боже, як згадаю,
         таку прискорбие у серці розгойдаю! -
         ту нашу ніч, ту ніжність, той порив,
         все, що тоді мені він говорив,
         ті поцілунки наші вогняні,-
         вони горять, як тавра, на мені.
      
           Які тоді були ми безтурботні!
           Який він був ласкавий і палкий!
           А вже на Полтаві набирали сотні.
           А вже Хмельницький завзивав полки.
      
              Давно копита відгучали,
              уже пропав следовать ними й слід.
              Уже дівчата докучали:
              чого чекаєш стільки літ?
              Ти бач, яке життя настало.
              Чекай, літа свої спини.
              Та й будеш дівка-перестарок,
              як він повернеться з війни.
      
           А автор этих строк піснями біль тамую.
           Увечері, бувало, сидимо,-
           задумаюсь, затихну, засумую.
           Пряду печаль... Співається само:
      
      "Повій, вітре буйнесенький, звідкіль тебе прoшу.
      Розвій, вітре, мою тугу, що возьми серці ношу!"
      
           А вечір довгий, хуртовина струже.
           Дівчата гомонять про те, относительно се.
           В розмові я, сказати б, в таком случае невыгодный дуже.
           А на пісні можу виспівати все.
            
           Співалося. А ті все безграмотный вертались,
           що зaсвіт встали в похід з полуночі.
           Слова самі на голос навертались,
           як сльози навертаються для очі.
      
         ...Мартин Пушкар додому відпустив
         свій стая Полтавський в п"ятдесятім році,
         щоб кожен собі добре погостив,
         але щоб приблизительно - із шаблею при боці.
          
         Часи були непевні, лиховісні.
         Як хмари на небі, купчилась війна.
         А це кохання почалося з пісні.
         Могло урватись тільки, як струна.
      
           Любились ми, не крилися. У мене
           душа, було, піснями хоть бринить.
           У цій любові щось було священне,
           таке, чого не можна осквернить.
            
           Одне одному світ як зав"язали,
           на осокорах стояли до зорі.
           Все бачили, ні слова никак не сказали
           с налета посмутнілі наші матері.
            
           Було, питаю: - Ну чого ви, мамо?
           Він вы як син. Тепер він если зять.-
           А во неї очі - наче за туманом,
           так, мов чогось хотіла б никак не сказать.
            
           Усе журилась, не була б в таком случае мати:
           - Мені чого, мені щоб добре вам.
           А тутовник іще почав у нас бувати
           син Остряниці Якова, Іван.
            
           То на монастир з полковником проїде,
           ведь во хату зайде, поспита води.
           А в таком случае колись провідала аз многогрешный діда Галерника,-
           і він прийшов туди.
            
           Посидів трохи та й пішов так, мовчки.
           Такий суворий, очі крижані.
           Грицько був красень, очі - як терночки.
           А цей мовчить і блідне присутствие мені.
            
           А выражение скаже - з пам"яті отнюдь не викинеш.
           А більш мовчить, не щедрий получи слова.
           Таке обличчя, зразу і безвыгодный звикнеш, -
           різке, як меч. Тонке, як тятива.
            
           Та ще й на очах таке щось незбагненне,
           що во мене часом думка промайне:
           чи, може, він щось має проти мене,
           чи, може,- він ненавидить мене?
            
           То й крик собі. Мовчанки отнюдь не порушу.
           Вже й уникаю. А зустріну де,-
           этак наче вдарить блискавкою на душу
           і знов спокійно очі відведе.
            
           Дівчата кажуть: - Він тебе кохає.-
           А аз многогрешный кажу: - Та цур йому, чудний.-
           А Гриць, було, і сердиться, й зітхає.
           - Він,- каже,- хитрий,- каже,- потайний.
            
           В нас в кутку його безграмотный люблять наші.
           Шляхетний дуже і чолом не б"є.
           Він,- каже,- гордий. З ним малограмотный звариш каші.
           Він і мовчить, бо дума щось своє.
      
              Гриць був інакший. Щирими очима
              він так дивився приязно получи світ!
              Це, Грицю, що, була твоя личина?
              Яку ж ти душу приховав під спід?!
      
           Бо ж річ безвыгодный во тім - женився, неграмотный женився,
           прийшов, пішов, забув чи неграмотный забув.
           А во тому річ, коли він этак змінився?
           Чи, може, він такий і зроду був?
            
           Нестерпний біль пекучого прозріння!
           Яка мене обплутала мана?
           Чи він мені, чи я йому - нерівня.
           Нерівня душ - це гірше, ніж майна!
      
                        * * *
      
         ... Ішли ми з поля. Джміль гудів у глоді.
         Був місяць травень, квіту без числа.
         Коли назустріч Галя на підводі.
         А Гриць і каже: - Бач, як підросла.
          
         Минає час, для кого нарікати?
         А ваш покорный слуга й незчувся, бувши на війні.
         Таке було мишастеньке, пикате,
         а ото дивися - вже для виданні.
          
         А Галя їде, стрічкою блискоче.
         А віз високий, як гарба сливе.
         - Оце в такой мере віз! - сміявся.- Не доскочиш.
         Дочка хазяйська, павою пливе.
          
         Окрило нас пилюкою. І во бархот
         кленочок поклонився, закивав.
         А Гриць іде, задумався уголос:
         - За ці літа дескать пишущий эти строки неграмотный побував!
          
         Був держи Пиляві і получи и распишись Жовтих Водах,
         під Корсунем і Збаражем був теж.
         Которий рік, а ваш покорный слуга усе в походах.
         А ти совершенно ждеш, біднесенька, все ждеш.
            
           А автор этих строк до этого времени жду. Та не така й біднесенька.
           Не думай, Грицю, справді неграмотный така.
           Бо автор этих строк чекаю не кого, а месника.
           Я ж лицаря чекаю, козака.
            
           Нема ж ибо слави у дому сидячому.
           Про себе, милий, думати неграмотный час.
           - І чим а ми за це тобі віддячимо? -
           казала так Бобренчиха никак не раз.
            
         А дні зминули. Знов у сурми грано.
         А нам було вже й невыгодный по двадцять літ.
         Воно еще й женитися малограмотный рано,
         таково знов а исповедь вирушать в похід.
      
           Не говорив ніяких слів.
           Покірним смутком упокорив.
           Обняв ради плечі і повів
           під срібне листя осокорів.
            
           І ми були такі одні,
           така скорбь нас пов"язала!
           Щось надірвалося в мені,
           і мы йому тоді сказала:
            
           - Якщо загинеш, буду ваш покорнейший слуга вдовою.
           Чи й ти, невыгодный знаю, любиш в такой мере мене.
           А автор вже, Грицю, їден смелость з тобою,
           потасовка ми вже й тілом будемо одне.
            
         Я цілувала його віченьки,
         хоть поки місяць отнюдь не погас.
         Щаслива тобі цяя ніченька,
         остання, може, у нас!..
          
      Прив"язала баклагу йому перед сідла.
      Недалеко, лише давно воріт, провела.
      Ну, потому что хто ж мы йому, ні сестра, ні жона.
      Засміюся присутствие всіх, а заплачу одна.
      
      А вже пішли оборона мене й поговори.
      Знов потяглися тоскні вечори.
      Бо ведь вже так, вже як пішлось нате горе,
      то что-то около сейчас і піде, як з гори.
      
      Вже й малограмотный співалось. І плетение словес ті самі ж,
      а мов невыгодный ті, таке щось во них смутне.
      Вже й подруги повіддавались заміж,
      уже й безвыгодный кличуть дружкою мене.
      
      Бо ваш покорный слуга така зробилась, як черниця.
      Куди вже затем співать ради молоду?
      Куди вже со временем гулять получай вечорниці,
      як моя особа давно церкви ледве вже іду?
      
      А народище судять, їм аби причину.
      Дарма що лихо, що такі часи.
      Ішла крізь очі, мов крізь колющину,
      обдерта предварительно кривавої роси.
      
         А суд, а суд! Яка страшна покута.
         Послухати - життя як безграмотный моє.
         А моя персона неначе перед стовпа прикута,
         і хто захоче, пирушка і обплює.
          
         Куняють райці, як осінні мухи.
         Горбань гуде, як в"їдливий комар.
         Дурні плітки якоїсь лепетухи
         загуслим дьогтем ллються в каламар.
          
         Які пустословие казались там негідні!
         А аз многогрешный стояла, думала - впаду.
         Дрібні людці, гієни стервоїдні,
         які ж ви ласі получай чужу біду!
          
      ...Хоч би заснути... Але вже малограмотный спалось.
      Душа перед ранку смутком осипалась.
      
      Згадала все, кожнісіньку дрібничку.
      І хату нашу, і оту криничку,
      і по-над вікном гніздечко ластовине,
      що щастя приходить було повинне.
      
      Той бечевник наш, урослий очеретом.
      І отечественный лелечий, выше- лелечий двір,
      де нате гнізді з вербовим мінаретом
      старий лелека читать молитву поперед зір.
      
      А потім вранці одлітає вгору.
      Сидить буслиха на тихому гнізді.
      Аж в одинокий прием - с целью крил безграмотный вистачає двору,
      то підросли лелеки молоді.
      
      Гніздо тісненьке, по мнению нозі поставлять,
      та всё-таки під осінь як залопотить! -
      та всі лелеки крила як розправлять! -
      здається, й притон на уран полетить.
      
         А ще чогось жаліла вслед дощами,
         из-за цвітом яблуневим, за хрущами,
         ради сонцем і из-за квітами в траві,-
         якісь вони зробились, як живі.
          
         Здається, що й табель би цілувала,
         во дзвіночку б ночувала, як бджола...
         Отак собі постоянно гарне пригадала.
         Людиною ще трохи побула.
      
      ...А вранці на грати повійнуло вітром
      і провело, як смушком, соответственно руках.
      Тюрма повільно сповнюється світлом,
      лиш причаїлась темрява во кутках.
      
      Там Хо сидить.
                  З"явись мені, до скорого свидания ласка!
      Жмуточок пітьми на закапелках дня,
      маленький Хо, моя дитяча казка,
      звірятко, може,
                    може, чортеня.
      
      Тепер ти туточки мій побратемщик єдиний,
      Чи ти зі мной підеш і туди?
      Не треба, Хо. Там холодно.
                               А йди-но,
      ти, може, хочеш з кухлика води?
      
      Підходь, невыгодный бійся. Вип"єм соответственно ковточку.
      Сьогодні що? Вівторок? Середа?
      Хо шарудить у темному куточку...
      Яка недобра на кухлику вода!
      
         По гратах в"ється зелененький вусик.
         Куди він пнеться у таку діру?
         Ввійшов тюремник, тицьнув мені вузлик,
         щось пробурчав, а що - не розберу.
      
      Взяла пирушка вузлик, неграмотный питаю звідки.
      Для цього болю вже немає слів.
      Мну праздник краєчок білої намітки...
      Оце таке. Тюремник пожалів.
      
      От автор этих строк і маю хоч яку розраду.
      Складаю та розрівнюю пружки.
      Тих кілька яблук з маминого саду!
      Ріднесенька, пекла ще й пиріжки.
      
         Як дальше вона? І як їй буде жити?
         Порожня хатенка і порожній двір.
         Дильований хлівець, соломою пошитий...
         Старий лелека возносить накануне зір.
          
         Цвіте шпориш, і заростає стежка.
         Тому двору неграмотный панихида вже воріт.
         Дрібний ромен, як вижовкла мережка
         красолька, мак і королевий цвіт,-
          
         усе цвіте і кланяється літу.
         Пашить медами скосиста гора.
         І серед того всього буйноцвіту -
         вона одна, зоключена, стара.
         І вже ніхто отнюдь не вернеться ніколи.
         І притон вмре... і аз многогрешный вже не прийду...
         І лиш для схилах монастирські бджоли
         бринять у монастирському саду...
      
      Той монастир на днях збудували.
      Там дзвони є в різні голоси.
      Його Пушкар з Іваном фундували,
      раніш були ліси тама та ліси.
      Ще пам"ятаю - угорі надо нами
      ходили дикі кози табунами.
      Ревли весною тури-переможці,
      шугали кажани-чепіргачі.
      І пугачі, неначе запорожці,
      "пу-гу! пу-гу!" кричали уночі.
      
      А потім - во ліс прорубана дорога,
      пішли угору коні та воли.
      А ми усе дивилися з порога,
      любили тишу - звикнуть неграмотный могли.
      Такі були ті сыны Земли невсипущі,
      так похилялись верби від сокир.
      Возили вгору деревцо із пущі,
      дернину, цеглу - постоянно для монастир.
      
      Та й виріс він надо Ворсклою получи скелі,
      три шапки бань в свіжих бервенах.
      Та й мружить очі монастирських келій
      на Кривохатки наші на бур"янах.
      
         Хати у нас і справді-то не хвацькі.
         Присілок давній, хто яку змостив.
         Родини зо три в дальнейшем були козацькі,
         а ті робили всі получай монастир.
      
      От що во нас гарне, беспричинно от садочки.
      І ми жили, щоб гірш следовать всіх, так ні.
      Достаток? Був. Як кажуть, дві сорочки -
      одна на пранні, а друга нате мені.
      
      Бобренки, ті безвыгодный дуже бідували.
      Вони на оренду землю віддавали.
      У Кривохатках хатка та нова -
      єдина, може, хатка неграмотный крива.
      
           Але й жили! Душили копійчину.
           У дві душі робили без спочину.
      
      Як тих людей двох часть спарувала?
      Там завжди состыковывание висіла, як чад.
      Бобренчиха безграмотный те щоб хорувала,
      ні, ведь вже вдача. Все, було, невлад,
      все їй безграмотный так, і чоловік, і хата.
      Все щось болить, так груди, так живіт.
      Така була висока і цибата,
      як чапля з Перещепинських боліт.
      
      Все скаржилась, ходила якось боком.
      Кляла Бобренка сверху усі лади.
      А ненаситна! - що нагледить оком,
      то дзьобом таково і вихопить з води.
      
      Жили од нас вслед третім перелазом.
      Мій батько співчував йому, невдасі.
      Вони іще й парубкували разом,
      і поженились десь у одночассі.
      На Дмитра десь. А вже десь в Варвари
      прийшов Бобренко, похиливши гребінь:
      "Знайшов собі ти дівчину прежде дари,
      а мы ускочив під дурного греблю".
      
         І во нього сень козацька закипала,
         і стугоніли на пам"яті шаблі.
         Вона ж його як во землю закопала,
         і він притих, заборсався в землі.
         Та й став домашніх хоругов хорунжим.
         Не піднімав очей сверху Чурая.
         Пішов би з військом у похід,-
                                 так реголит же.
         Струснув би з себя пирушка хомут,- сім"я.
         Все гнав думки, мулькі та недоречні.
         Та, наробившись, храповито спав.
         Погладшав, запузатів, постатечнів
         і втратив серце по козацьких справ.
         А якось їхав после Ворсклу возом,
         чи задрімав, чи этак не додививсь,
         і во Іордань, затягнену морозом,
         вночі з конем і возом проваливсь...
          
      Бобренчиха лишилася вдовою,
      лютіша стала прежде роботи вдвоє.
      
         Було, никак не вип"є, бідна, і не з"їсть,-
         уся пішла во роботу і у злість.
         Така поуже зробилась, як Яга.
         Все получи и распишись курей накрикує: "Гай-га!"
      
      Стару людину ганити негоже.
      Та й, власне, що ж, відомо вже давно:
      співає кожен, хто якої може.
      І таково співає, як йому дано.
      
      Хто относительно калину, хто для джигуна.
      А во неї завжди пісенька одна:
      
         - Чого сидиш? Одвик хазяйнувати.
         Мені б оце невістку молоду.
         А в таком случае однако мати, мати, мати, мати!
         Чи автор этих строк если хоч помочі діжду?
         От ти прийшов з великого походу,
         а малограмотный приніс ні слави, ні добра.
         Сидиш, мовчиш, ні после холодну воду.
         Та й невыгодный туди, що ваш покорнейший слуга поуже стара.
         Все дивишся, та якось наче здалеку.
         Все думаєш, і лікоть получи столі.
         То постоянно небесні, сину мій, мигдалики.
         А обряд жити, сину, получи и распишись землі.
         Тече повітка. Хата занехаяна.
         Підмокло сіно. Поламався віз.
         Все выканючивать рук. Усе кричить хазяїна.
         І грошей, грошей треба позаріз!
      
      - Чого ви, мамо, є во нас, хвала богу,
      хліб і по хліба, край і воли.
      
      - Якби ти взяв ще дівчину невыгодный вбогу,
      то, може б, якось ми і прожили.
      В тії Марусі що малограмотный термин - нaсторч.
      Таж дальше росте получи и распишись хаті кропива.
      Мені таку невістку ані нa оч,
      ні нa оч, сину, поки моя особа жива!
          
         - А що покрив автор этих строк дівчину неславою?
         Не буде, мамо, судьба нам сприять.
         А гроші?
                Он, у горщику під лавою,
         ще й попелом притрушені, стоять.
      
      - А в таком случае твої? Чи ти доклав старунку?
      Чи ти укинув таляр хоч туди?
      Ну що ж, іди, получи свою чаклунку,
      бо гроші є у матері ,- веди!
      
      Така мені від тебе, сину, дяка.
      Живу, роблю, гарую цілий вік.
      Та совершенно ж одна.
                 Тягну, як шкапиняка.
      Коли живий іще був чоловік,
      то ми удвійко гарували з татом.
      Ми працею вкладалися во грунти,
      ставком себя примноживши і садом.
      А чим примножив в соответствии с хазяйству ти?
      
      Що ваш покорный слуга ж тебе невыгодный тільки виглядала,
      я ж у землі сиділа тут, мов кріт.
      Я ж кождий гріш призбираний складала.
      Та так ж неграмотный гроші, в таком случае ж кривавий піт!
      
      Іди, женись, драка если невыгодный по-людськи.
      Але як пустка свисне у печі,
      то, наплодивши злиднів, голопуцьків,
      не посилай прежде баби в соответствии с харчі.
      
         Щоб таково і знав: як сходитиму з світу,
         так безвыгодный лишу тобі і заповіту.
         Все одпишу бери церкву й монастир,-
         получай всю Полтаву будеш багатир!
      
      Вже й Гриць мені повторював: - Затям,
      любов любов"ю, а життя життям.
      
      Було, питаю: - Що воно вслед за диво?
      Під Берестечком бився ти сміливо.
      Під Зборовом також і по-над Пилявою
      своє ім"я ти отнюдь не покрив неславою.
      І тільки у домашньому бою
      сміливість раптом втратив ти свою.
      
      А він і непосредственно себя малограмотный впізнає.
      - Не смійся,- каже. - Так воно і є.
      Не этак ті кулі козаку страшні,
      як це щоденне жарко метушні.
      
         Коли моя персона йшов, Марусю, у повстання,
         моя особа неизменно знав, що ти сделано моя,
         що це любов і перша, і остання,
         що неграмотный знесе ніяка течія
         мене убік. Що автор поуже нікому,
         нікому во світі что-то около не поклянусь.
         Що з тих боїв, з таких боїв! -
         додому
         мы вже навіки інший повернусь.
         Бо вже таке підняв бери свої плечі,
         такою кров"ю на битвах освятивсь,
         що всі оті домашні колотнечі
         мене вже никак не засмокчуть, як колись.
      
      Над Іквою потрапив моя особа во полон.
      Як нас вели, до самого сідел прив"язавши,
      той дорога страшний, те крякання черный ворон
      мені у пам"ять врізались назавше.
      Вже й никак не подужав стиснуть кулаки,
      як ляхи нас обшукували во полі.
      В кишенях тільки ржаві колоски,
      одних лиш тюк і пороху доволі.
      
         Вночі пишущий эти строки втік. Лишатись було
                                  згубно.
         Зубами якось щипанцы розв"язав.
         А тих усіх, три тисячі, під Дубно
         Ярема-князь добити наказав.
      
      Ярами йшов, схищався десь у кручі.
      Їв ягоди і гриз гірку кору.
      Води набралось во чоботи хлипучі.
      Не крат вже думав - ляжу та й умру.
      
      І буча що хочуть - і мир стражденна ця,
      і все, і всі,- ваш покорнейший слуга вичерпавсь до самого дна.
      Але ж у мене мати-порожденниця,
      і жде мене невінчана жона!
      
      Зголоджений, автор этих строк падав серед лісу
      і грабки дряпав об трухляві пні.
      Я звірам заздрив, вовку заздрив, лису.
      Тепла хотілось, затишку мені!
      
         Я приблудився накануне чужої хати.
         Була затем дівка і гаряча піч.
         Вона мене хотіла прикохати,
         в таком случае мы побув со временем тільки через ніч.
         А вранці вийшов - уныние моя степом
         целых аллель после обрій чорна, як рілля.
         І моя персона пішов, потому что аз многогрешный ішов прежде тебе,
         потому что ти мені світила, як зоря.
          
         Але ж вернувся у ту саму хатку.
         І знов потоки материних сліз.
         І почалося целое спочатку.
         Кінець ти знаєш. Я повіз.
      
      Робив, як віл. Трудився минуя спочинку.
      Все занепало, неграмотный моя вина.
      Так ці нестатки в"їлися во печінку
      і весь ця передержана війна!
      
      Усе воюєм, боремось...
                        А доки?
      Не те щоб аз многогрешный невірний був Хома.
      Але ж втеряв сейчас чотири роки.
      А що із того? Просвітку нема.
      
         Я сеть од матері сахатись.
         Потроху таково почав і прислухатись:
          
         - Введи у дім дружину собі, ладу.
         То ж має бути рибка золота.
         Яку ж полегкість і яку розраду
         внесе у хату пасмурниця та?
      
         Пісні у неї - ведь велика-туга,
         а серце во неї горде і трудне.
         Твоя любов накануне неї - так недуга.
         Видужуй, сину, пожалій мене.
          
         Хіба так дівка? То ж таки ледащо.
         Усе б співала. Боже упаси!
         Ми вже й лишенный чего неї з"їхали нінащо,
         а з нею геть вже зійдемо на пси.
          
         Та й те сказати,- що вона співає?
         Сама собі видумує слова.
         Таких дівок для світі далеко не буває,
         хіба с целью цього дівці голова?
          
         Які с годами "Засвіт встали козаченьки"?
         А цілий стая співає. Дивина.
         Це щось чтобы дівки, сину, височенько.
         Не вірю, щоб складала це вона.
          
         Бо людські, сину, невістки і дочки
         співали зроду, сину, і тепер:
           "Посіяла огірочки"
           та "Натіпала конопель",
           "Йшли корови із діброви",
           "Нащо мені чорні брови",-
         а для любов, походи і лабети -
         бери це дівкам неграмотный вчеплено кебети.
          
      Я поки міг, в таком случае якось відгризався.
      А во неї ж, знаєш, неграмотный язик - жало.
      Що автор этих строк намучивсь, що автор натерзався!
      А потім здався, за малограмотный було.
      
      Душа розм"якла якось, заморилась,
      хоч коники ліпи, як з м"якуша.
      До всього звикла, із усім змирилась
      і від життя схотіла бариша.
      
      Бо хто, як я, намучивсь возьми війні,
      тому життя підскочило во ціні.
      
      А мати стогне, мати дошкуляє,
      що всемилостивый сутки пиляє та й пиляє:
      
      - От ми, Бобренки, живемо, пручаємось.
      А хто, Бобренки, є для світі ми?
      От з Вишняками як породичаємось,
      увійдеш во значність між людьми.
      
      І если нам, і если нашим внукам.
      Зіпхнемося, як човен з мілини.
      Там полина шмат, со временем мазанка закаблуком,
      там ступа, винодельня й двум млини.
      
         От бачиш, правда, ибо якраз і чхнулось.
         Ти думаєш, стара я, неграмотный збагну?
         У тебе, сину, серце розчахнулось.
         А нужно якось вибрати одну.
          
         Твій батько теж... була така Ликера...
         він п"ятами від неї накивав.
         Об чім журитись? Дівка не галера.
         Тебе накануне неї Всемогущий никак не прикував.
          
         Це маловато так із ким ходив до гаю!
         Сам цар Давидок жону свою отверг.
         Ото й никак не думай. Сватай собі Галю.
         А що хто скаже - слухай через верх.
          
      ...Отак щодня. Ти знаєш мою матір.
      Це щоб вона свого невыгодный доп"яла?
      Вона словами виплітала ятір
      та потихеньку приближенно мене й вела:
      
      - Стара я, сину. Вся обумираю.
      А як но ти? Чим будеш, сину, сит?
      Війні немає ні кінця ні краю.
      Життя ж коротке, звікував - і квит.
      
      Послухай, сину, название моє грішне.
      Чи нам вслед за це віддячиться во раю?
      Чи, може, ще одне життя - розкішне -
      Доточить Всевышний следовать праведність твою?
      
      Не відкладай же, ти тепер нате часі.
      І отнюдь не катуйся, завжди что-то около було.
      Тепер дівки прежде гарних хлопців ласі,-
      багато хлопців, сину, полягло.
      
      У іншій минута посватався б ти, дзуськи.
      Жених у неї був би й привозний.
      Тепер твої всі Гальки й всі Маруськи,
      бо хлопець ти, нівроку, показний.
      
      Я це тобі кажу отнюдь не пользу кого принуки.
      Як хочеш, сину. Маєш розум теж.
      Але ж подумай, щастя йде у руки.
      Невже від себя щастя одіпхнеш?!
      
         Якби вона сварилася, кричала,
         в таком случае моя особа пустив би всё-таки там шкереберть.
         А так зробилась тиха, все мовчала,
         сорочку шила целое собі на смерть.
      
      Отак і сталось. Вийшов автор этих строк із хати.
      Дядьків своїх узяв у старости.
      І самолично неграмотный знаю,- щоб одну кохати,
      а другу на церкву впредь до вінця вести!
      
      Які моя особа терзания пережив пекельні!
      Од крику серця як пишущий эти строки малограмотный оглух!
      Шкварчала совість, наче нате пательні,
      і обганялась од зелених мух.
      
         Мені, мабуть, довіку буде сниться,
         як моя особа стою, безвыгодный піднімаю віч.
         А ті свати лопочуть про куницю,
         а та дурепа колупає піч!
          
         Як ваш покорнейший слуга крізь землю затем не провалився?
         Не збив мироед об стіни об оті?!
         І як моя персона потім у шинку напився,
         получи и распишись матір крикнув вперте у житті!
          
         Вона ж сидить та отглаживать по голівці,
         таково втихомолку проутюживать голову мою.
         - Нічого,- каже,- автор этих строк надійній дівці
         тепер тебе, мій сину, віддаю.
      
      ...Вже й получи и распишись весілля кендюх начиняли,
      гусей ловили і діжу вчиняли.
      
      Вже ми удвох ночуємо на коморі.
      Дивлюсь впредь до ранку получи холодні зорі.
      
      Світає. Душно. Всипища, макітри,
      ліхтар мосяжний, тьмяний від комах.
      Три бочки меду, вісім куф селітри,
      та ми удвох для шльонських килимах.
      
      То хвала ж богу, що боронить звичай
      чіпати дівку. Я ж би і невыгодный зміг.
      Палив мене такий огромный відчай,
      отак би встав та й безвісти забіг!
      
      Воно ж, товкуще, навіть далеко не завважить, -
      пече, скубе, затовкує та смажить.
      Б"є на килими, неначе во тулумбаси,
      та промиває потроха сверху ковбаси.
      
      А заспіває - хиже та дрібне,-
      мов согласно тарелі ложкою шкребне!
      
         А якось разок приходжу, застаю -
         співає пісню - подле мені! - твою.
         Про нашу греблю, оборона ті наші верби,
         оборона дні, що душу спомином печуть.
         А ваш покорный слуга збілів. А я, здається, вмер би,
         аби хоч единовременно ще гик твій почуть!
      
                        * * *
      
      ...І третя ніч пливе по-над яворами.
      Десь тиша Ворсклу сообщаться вбрід.
      "Вартуй! Вартуй! - з Курилівської брами.
      "Вартуй! Вартуй!" - від Київських воріт.
      Чогось что-то около сумно, круглым счетом протягло й лунко.
      Стоять залиті місяцем двори.
      Стара Полтава, як стара чаклунка,
      де із клунком темної гори.
      
      Вночі мені весь якось наче ближче.
      Пашить безсонням бідна голова.
      Всіх обійду. Зайду возьми кладовище.
      Там Гриць лежить. Над ним росте трава.
      
      Зайду на отечественный двір. Постою біля хати.
      А що с годами работать не покладая рук моя бідна мати?
      Заснула, може, никак не закривши піч,
      чи теж безсонне поднимать брови у ніч?
      
      Піду нате греблю, с годами іще постою,
      погомоню по наших яворів.
      Нап"юся ще солодкого настою
      тих молодих вишневих вечорів.
      
      Як тінь Саулом гнаного Давида,
      метнуся втихомолку держи воді скляній,-
      Фесько-дозорець ходить, як сновида,
      в Старих Млинах, получи греблі ворскляній...
      
      Вдягнула ніч получи вікна чорні шори.
      Все місто спить, суворе й мовчазне.
      Лише собаки стережуть комори,
      та ще тюремник - стереже мене.
      
      Ще і во прозурку всплескивать руками навіщось,
      тюремний кріт, що якось безвыгодный осліп.
      Каганчик світить,- невыгодный дай Заступник повішусь,
      бо так ж би на ката ваш покорнейший слуга одбила хліб.
      
      Не роздивився. Входить, приглядається,
      чи шелковица ніхто получай гратах неграмотный гойдається.
      Провів рукою на мене в соответствии с плечу.
      Ішов би спав, чи мы куди втечу?
      
      Сопе, безграмотный вірить, тупає, відходе,
      мов хтось його веде нате повідку.
      І знову ніч.
                А де мій Хо?
                           Мій Хо де?
      Зіщулився де-небудь у кутку.
      
      Іди сюди. Посидимо впредь до ранку.
      Яку залізну маємо фіранку!
      Це, бачиш, часть виткала пользу кого нас.
      А ніч стоїть, немов іконостас.
      
         Біжить-біжить, чаряпкається вгору.
         Цок-цок согласно стінах, вгору, вгору, вниз.
         ...Шматочок неба і шматочок двору...
         ...І Хо получи и распишись гратах хвостиком завис...
      
      ...Десь вітер гонить хмари пелехаті.
      Яка страшна задуха на цій норі!
      Там, під горою, на посмутнілій хаті,
      стоїть труна... а там, бери тій горі...
      
      І пізнє літо... снопики получи и распишись нивці...
      гукає мати... бігає хлоп"я...
      А там, у гробі... Чи усі убивці
      так несладко задихаються, як я?
      
         О господи, його вже ж поховали.
         Йому вже всі зозулі відкували.
         Я сплутала... у п"ятницю... тоді...
         коль моя персона ще стояла нате суді...
         його везли... мене вели...
         якась труна... якісь воли...
         а хтось подав мені води...
         а автор этих строк безвыгодный знала, хто, куди...
      
      А може, автор і справді вже причинна?
      Помер мій Гриць з відкритими очима.
      То ж він мене і мертвий виглядав.
      І, одстраждавши, знов, мабуть, страждав.
      Бо він но туточки лишив мене одну.
      Я йду. Я скоро. Я наздожену.
      
      Десь, може, дальше зустрінемося ми.
      Не если рук - обнімемось крильми.
      
                        * * *
      ...Остатній день.
           Прийшов священик.
                     - Отче!
      Зніміть з душі цей безнемірний біль! -
         Йому людина делать круглые глаза у очі,
         а він її під цю єпітрахіль.
      
      - Покайся,- каже,- Стежкою гордині
      тебе ведуть соблазни суєти.
      Од бога этак пристало людині
      долиною смиренія іти.
      
      Покаялась. Прощення попрохала
      за те, що дуже грішною була:
      одного разу матері збрехала,
      одній сусідці сіль неграмотный віддала.
      
         А що скажу?!
                    Свою пригаслу душу
         чи донесу, як свічечку на Страсть?
         Бог знає все. А батюшці байдуже.
         Хіба він правду богу передасть?
      
      Пошепотів, як вещунья надо раною,
      молитвою вуста поворушив.
      І властію, од бога йому даною,
      спасибі, одпустив і розгрішив.
      
      Скрегоче засув кованих дверей.
      Пішов собі достойний ієрей.
      
      ...Десь бесшумно жаби кумкають з болота.
      Лягла получи и распишись глетчер вечірня позолота.
      Прощальний промінь блиснув в стіні.
      І сонце, сонце - як жива істота,
      єдина, що всміхається мені!
      
      Я завтра, сонце, буду умирати.
      Я перейшла вже смертницьку межу.
      Спасибі, сонце, ти прийшло крізь грати.
      Я лиш тобі всю правду розкажу.
      
         Не помста це була, не божевілля.
         Людина спрoста ближнього не вб"є.
         Я невыгодный труїла. Те прокляте зілля
         він випив сам. Воно було моє.
          
         Я ту отруту з розпачу зібрала.
         Я змалку знаю, дескать яке зело.
         Мені це ще од баби перейшло,-
         її вважала відьмою Полтава.
          
         У неї котик був, як чортеня,
         і чорна часть з чорними очима.
         Цілюще зілля, oтруї, дання,-
         постоянно знала баба. І мене навчила.
          
      Я наварила м"яти, драголюбу.
      Не пособило. Наварила ще.
      Вже спешно день, що їм іти накануне шлюбу,
      мене ж пече всередині, пече!
      
      "Болить моя головонька від самого чола:
      не бачила миленького ні тепер, ні вчора",-
      отак собі заспіваю, наче й малограмотный журюся.
      "А як вийду вслед ворота, од вітру валюся".
         Любилися ж, кохалися, як голубів пара!
         "Не дай боженька розійтися,
                              як чорная хмара"...
      
      А найстрашніше, що пече, як жoга,
      перевертає душу від жалю:
      невірного, брехливого, чужого,
      огидного,- а мы ж його люблю!
      
         "У неділю преждевременно зілля копала...
         А у понеділок переполоскала..."
         Порятуй від болю, смертонько ласкава!
      
      А вже Бобренки з тим усім далеко не крились.
      Не встигла їм грудь й почервоніть.
      Я зроду невыгодный співала нате неудовлетворительно криласи,
      мені було це важко зрозуміть.
      
      Якісь у нього появились друзі,
      Семен Капканчик і Ромашко Струк.
      Один хоч був десь у Великім Лузі,
      а другий зброї і малограмотный брав по рук.
      
      Десь перебув, десь нишком пересидів,
      на пасіці чи, може, лободі.
      Ніхто його на походах і безвыгодный видів,
      оце хоть враз виліз держи суді.
      
      Було, ідуть,- Ромашко зарегоче,
      Капканчик шапку зіб"є набакир.
      Мовляв, чого там, діло парубоче,
      усі дівчата возьми сам соответственно себе копил.
      
      Уже й мене зустріти невыгодный боялись,
      ішли туди, проз Задихальний Яр.
      Який жених, такі його й бояри.
      Бодай би вік никак не бачить цих бояр.
      
         ...Вже й воду брала з іншої криниці,
         а вже й далеко не знала, мол себе подіть.
         Дівчата потягли получи вечорниці,
         в таком случае мы й пішла, щоб в родных местах не сидіть.
         Вони собі жартують з парубками,
         а аз многогрешный сиджу, самотня, близ стіні.
         Пряду куделю. Не зберусь думками.
         В мені умерли всі мої пісні.
         Вони ж співають оборона якусь кирею,
         для те, що хтось когось занапастив.
         Я оступіла: Гриць прийшов із нею.
         Мене побачив - очі опустив.
      
      Враз поповзли объединение вилицях рум"янці.
      Очима більше никак не стрічались ми.
      Він танцював із Галею, і во танці
      мов щось топтав і нищив чобітьми.
      Воно було в танець і безвыгодный схоже,
      ті корчі мук у синім кунтуші.
      Аж хтось тоді сказав:
                          - А никак не дай господи
      так танцювать навиворіт душі!
      
      Мінились тіні получи и распишись чолі блідому.
      Кресав гопак вогонь з-під підошов.
      Я втихую вийшла. І пішла додому.
      Не бачив Гриць. Навприсядки пішов.
      
         ...Мені всю ніч на очах це маячіло.
         А після тих проклятих вечорниць
         пройшло двоечка дні, вже добре споночіло,
         аж, боженька мій! - забредать в хату Гриць.
          
         Якийсь чудний, запалені повіки,
         пригаслі очі, під очима бриж.
         - Марусю! - каже.- Я прийшов навіки.
         Я возьми коліна стану, ти простиш?
          
         - Я найдорожчі сплакала літа.
         Чого вернувся поперед моєї хати?
         Ми ж розлучились... Матінко свята!
         Чи моя особа ж тебе примушую кохати?!
          
         Коли своїм коханням поступився
         заради грошей і багацьких нив,
         чи ти тоді од мене одступився,
         чи самовольно себя навіки обманив?
          
      - Себе, Марусю. Не дивись вороже.
      Мені ті дні повік невыгодный одболять.
      Тут двоє матерів, твоя і Божа.
      Хай нас нате шлюб вони благословлять.
      
      Людей накличем, зробим перепросини,
      щоб знали всі, хто чеше язиком.
      Марусю, чуєш, зараз, ще впредь до осени,
      поберемось та й вступимо на закон.
      
         А мати - з дому. Плачуть, затинаються
         і басить малограмотный хочуть ні про що.
         А мати кажуть: - Руки не здіймаються.
         Іди туди, ізвідки ти прийшов!
          
      - Я зрадив, так.
                Але це біль чи злочин?
      Скажу всю правду, ми тепер одні.
      Кому з нас гірше? Я одводжу очі,
      а ти у вічі дивишся мені.
      
      Я мучуся. Я самоуправно собі шуліка.
      Є щось во мені приблизительно наче неграмотный моє.
      Немов живе на мені двушник чоловіка,
      і хтось когось на мені далеко не впізнає.
      
      І що найтяжче: боль ж моя марна,
      бо зрада - діло темне і брудне.
      А ти - це ти.
                Ти і во стражданні гарна.
      Ти можеш навіть пожаліть мене.
      
      Або сказати: що хотів, те й маєш.
      Мене вже, віриш, кидає вві сні.
      Тобі ведь добре, ти цього никак не знаєш.
      У тебе й томление піде у пісні.
      
      Тобі судьба і вірити, й кохати.
      А що мені? Які такі куші?!
      Нелегко, кажуть, жити получи и распишись дві хати.
      А ще нелегше - проживать нате дві душі!
      
      Відступник я. Нікчемний автор і ниций.
      Але ти любиш і тому прости.
      Життя - така велика ковзаниця.
      Кому вдалось, неграмотный падавши, пройти?
      
         Він говорив, і відбувалось диво.
         Він зраду якось так перетворив,
         эдак говорив беззахисно й правдиво,-
         неначе він насчет шаг говорив.
      
      А автор стояла як сліпа від сліз.
      Душа марніла, як зів"яле клечання.
   Хоч би мені хто
                 жменьку землі
                              з могили його приніс...
   натертися проти серця... може б, трохи полегшало...
      
      Він взяв мене ради плечі, звав єдиною.
      Щось говорив для долю, насчет борги.
      Що там, під Дубно, він ще був людиною,
      а после этого він самостоятельно з собой вороги.
      Що Галя - гуска, що й по части ній це видно.
      І все. І годі. - Я од неї втік.
      А може, й правду кажуть, що ти відьма,
      приворожила - і пропав навік.
      Бо що б мене інакше круглым счетом палило,
      чого ж ваш покорный слуга круглым счетом страждаю і борюсь?
      Куди б мене на житті отнюдь не прихилило,
      а всегда одно впредь до тебе пишущий эти строки вернусь.
      
      Ти ж ніч моя і світло моє денне!
      Вже тогда брехать,- який мені хосен?
      Прости из-за все, воно таке буденне.
      А аз многогрешный ж далеко не можу лишенный чего твоїх пісень!
      
      Коли ваш покорный слуга дальше і говорив, і клявся,
      я знав одне: збрешу - никак не помилюсь.
      Як хочеш знати,- так, моя особа їм продався,
      але во душі получай тебе мы молюсь!
      
      Тоді аз многогрешный двері відчинила во ніч.
      Він ще й безвыгодный встиг збагнути, во чому річ,
      як автор этих строк сказала:
                  - Йди собі, іди! -
      А він сказав:
                  - Мені ж нема куди.
      Іди накануне неї. Будеш між панами.
      А ваш покорнейший слуга ради тебе, Грицю, неграмотный піду.
      Це ж цілий вік стоятиме між нами.
      А з чого ж, Грицю, пісню ваш покорнейший слуга складу?!
      
      ...Лежала тінь від столу і давно печі.
      Лампадка тріпотіла на божнику.
      А він сидів, зіщуливши ті плечі
      і звісивши ту голову тяжку.
      
         "Як малограмотный хочеш, моє серце,
         Дружиною бути,
         То дай мені таке зілля,
         Щоб тебе забути.
          
         Буду пити после силу,
         Краплі неграмотный упущу.
         Тоді моя персона тебе забуду,
         Як очі заплющу..."
      
      Торкнувся шклянки білими вустами.
      Повільно пив. І випив. І погас.
      Ой сонце, сонце, промінь твій останній!
      Оце і є весь правдонька насчет нас.
      
      А потім во судопроизводство щодня мене водили.
      А судді були добрі й невыгодный дурні.
      Вони мене за совісті судили,
      найлегшу кару вибрали мені.
      
         Чого було в такой мере довго мудрувати
         і вивертать параграфи статтям?
         Було б одразу определить до страти.
         Найтяжча кара звалася життям.
      
      Ведіть, карайте, вішайте злочинну!
      То ваш покорнейший слуга хоч там, хоч в дальнейшем еще спочину.
      
      Хоч вслед за тем ранее дихну получи повні груди,
      побачу зблизька Господа хоч раз.
      Так если краще. Важко було, люди,
      і вас зі мною, і мені між вас.
      
      - Куди ти хочеш, на жарынь чи у рай?
      - Туди, -де батько, дескать Чурай.
      
                        * * *
      
      ... Тюремник вніс у вузлику одежу,
      щоб моя персона в будущие времена на чисте одяглась.
      Яке намисто гарне,- хоч подержу,
      це ще од баби пам"ять збереглась.
      Воно, либонь, якесь чи отнюдь не турецьке.
      Таке червоне - целых получи мене жаль.
      Чаклунське, кажуть: інеєм береться,
      коли людину укидає во жар.
      
      Могла б аз многогрешный одягти і сірячину.
      Під зашморгом усе вже давно лиця.
      А мати вклала білу сорочину
      і чоботи, узяті від шевця.
      Черчату плахту ще й якісь прикраси.
      Червону крайку на смужки золоті...
      Аякже, умирание усе-таки це празник,
      який буває тільки крат на житті.
      
      ГІНЕЦЬ ДО ГЕТЬМАНА
      Розділ IV
      Тим от случая к случаю гінець доганяє світання
      і клаптями ночі доточує дні.
      І кожна хвилина, здається,- остання,
      і крихта надії кричить йому:"Ні!"
      О скільки нам, боже, ти степу одміряв!
      Долини і кручі,- якби навпростець!
      Трубіж, Переяслав, Дніпро, Трахтемирів...
      - Невже пишущий эти строки безвыгодный встигну? Невже це кінець?!
      У Києві - пeкло. У Хвастові - чорно.
      Кипить і клекоче усе из-за Дніпром.
      Коли б хоч никак не пізно. Якби позавчора.
      Який він повільний, цей клятий пором!
      В полях Подніпров"я, од крові обдутих,
      де завжди хтось цілить тобі межи пліч,
      коня поміняти на козацьких радутах,
      і мчати, і мчати крізь праздник і крізь ніч!
      Скрадатись, як звір, у корчах побережних,
      задихану втому звіряти лісам.
      Я зроду ненавидів тих, обережних.
      Сьогодні, тепер, обережний і сам.
      Уперше на житті, из-за целый вік, после це літо,
      уперше на роду, дескать безграмотный знали страху,
      я вижити мушу, мы мушу вціліти,
      я мушу об"їхати гибель нате шляху.
      Прости мені, земле, простіть мені, трави!
      Не дбав ваш покорный слуга оборона славу, никак не дбав относительно майно,-
      я мушу вернутись живий прежде Полтави,
      а после этого хоч і вмерти, мені всегда одно.
      Неси мене, коню...
                       коли б хоч никак не пізно...
      Шляхи перекриті... і варта безвыгодный спить...
      Якщо ваш покорный слуга впаду,-
                     неврятована пісня,
      задушена пісня во петлі захрипить!
      
         Над Білою Церквою смуга багряна,
         і змилені коні хоть извив стають.
         Усі до самого Богдана і всі од Богдана -
         із тьми виростають і во тьмі розтають.
         Спіткнувся мій кінь об димучі руїни.
         Чи во таборі гетьман? - якби хоч знаття.
         Тут, може, ідеться относительно долю країни! -
         а ваш покорный слуга ради чиєсь после этого одненьке життя!
          
      ...Гетьман підняв безсонням обпалені очі.
      Гетьман сидів вслед за похідним столом у шатрі.
      Троє старшин - у рубцях, у кривавому клоччі -
      прямо із бою - говорили ради бій держи Дніпрі.
      Писар Виговський сидів надо листами поточними.
      Кожної миті хитнутись могли терези.
      Гетьман підписував ще одинокий басма до Потоцького.
      Гетьман приймав посла від Карач-Мурзи.
      Табір далеко не спав, готовий піднятись щомиті.
      Іскра ввійшов - шатро вже було сверх дверей,
      світло свічок у трійчатих шандалах із міді
      тьмяно сахнулося на чорних крилах кирей.
      Змовкли старшини, і стихли справи поточні.
      Хитрі посли переставили вуха словам.
      Гетьман підняв безсонням обпалені очі.
      - Полк у дорозі! - з порога сказав Іван.
      
      - Іскро, Іване,-
                    Хмельницький підвівся з-за столу.-
      Дяка Полтаві, прислала такого гінця.
      Щось маловато статись, твоєї печалі достойне? -
      Іскра промовив: - Полтава карає співця.-
      Вислухав гетьман. Спитав насчет підстави й причини.
      Джурі звелів подбати ради гостя як слід.
      - Зміниш коня. І хоч трохи дебош відпочине.-
      Раптом замовк. І великою тугою зблід.
      
         Посли устали з липової лави.
         Блигомий світ - на Рокитне із Полтави.
         Буває ближче з іншої країни,
         ніж тута - бери Україну з України.
         Виговський вийшов, причинивши двері.
         Сто різних справ кричало на папері.
         Іван установление і вийшов вслід за джурою.
         Стояли лави во килимах порожні,
         фотель німецький з набивною шкурою,
         залізом ковані шкатунки подорожні.
         І, обхопивши голову руками,
         сидів Хмельницький у тому шатрі...
         та представление Спаса, вибитий на камені...
         та те стиль на тому каламарі...
      
      ...Про що він думав, непосредственно нате лично з собою,
      опівночі, напередодні бою?
      Який человек несла його тягар,
      про що тоді він радився із богом? -
      те знає лиш стиль і каламар,
      де срібний царь зверей боровся з однорогом.
      
      Накинувши сверху плечі чорну ферязь,
      Гелену, може, згадував найбільш,
      і власне горе, пережите ще раз,
      зробило душу зрячою нате біль.
      
      Чи згадував Гордія Чурая,
      оті шляхи перед слави найкоротші,
      де перемога, з горя нічия,
      дивилась мертвим на незакриті очі.
      А він, тоді ще писар войськовий,
      підписував ту прокляту угоду.
      
      ... Недогарок згасивши восковий,
      він, може, знову думав оборона свободу?
      Що якось таково складається воно,
      роки ідуть, простор ледве дише,
      що наче ж і неграмотный писар він давно,
      а знов угоду прокляту підпише.
      
         Чи думав для Марусині пісні,
         такі сообразно Україні голосні,
         что касается й самоуправно безграмотный присест во поході їх співав,
         і дивував, безмірно дивував,-
         що через скажи, яка дана їй сила,
         щоб круглым счетом співати, держи такі слова!
         Вона хоч кари легшої просила?
         Чурай був теж гаряча голова.
          
         ...Чи думав ради ту голову відтяту,
         поставлену во Полтаві у ті дні.
         Чи оборона дівча, що закричало: "Тату!" -
         і перейшов праздник стогін у пісні.
      
      Чи що на Полтаві, затем же, у Полтаві,
      Чурай Марусю, у такій неславі,
      Чурай Марусю, у такій ганьбі! -
      до зашморгу вестимуть у юрбі.
      І никак не здригнеться свой пісенний край...
      І множество гнівом никак не хлюпне получи и распишись сушу...
      І попелом розвіяний Чурай
      безсмертним болем пальцами тыкать у душу...
      
      Тим при случае кінь іржав біля шатра.
      Ввійшов Іван. І, щойно з-під пера,
      Богдан подав поучение гетьмaнський свій,-
      уже печаттю скріплений сувій.
      
      СТРАТА
      Розділ V
      Світає, господи, світає...
      Земля у росах, як во парчі.
      Маріє, Діво Пресвятая,
      це ти таково плакала вночі?
      
         Якісь симпатия квіти, сині-сині
         нате голу цеглу повились.
         Спиває ранок за росині,
         як на нас під хатою колись.
      
      Тюремник виповз возьми прогулянку.
      Проходить варта по части двору.
      Як швидко ніч оця прогулькнула!
      Сьогодні вранці моя особа умру.
      
         Печаль осиплеться, як маки.
         Заорють місце орачі.
         Лиш десь получай хуторі собаки.
         Ще довго витимуть вночі.
      
      Душа у безвісті полине,
      очима зорі проведуть.
      Чи хоч пучечок праздник калини
      мені получи сиськи покладуть?
      
      ...Одмучилась. Одгостювала
      на цій неправедній землі.
      І одспівала... одспівала!..
      Ще одхрипіти у петлі,-
      
         і все. І досить. Засинаєш.
         Така непам"ять огорта...
         А що, тепер, Марусю, знаєш,
         що подразумевать во світі самота?
          
         Ніхто до самого тебе далеко не озветься,
         хоч би й покликала кого.
         Лише об стіни обіб"ється
         Феба од голосу твого.
         Лише цеглина перед цеглини
         та дві худенькі бадилини,
         віконце з виямком низьким.
         Хоч би хоч речь циновка долинув!
         Хоч би хоч попрощатися із ким!
          
         Якісь були ж і подруги у мене,
         і хтось таки ж співав мої пісні...
         І тільки вантуз листя ще зелене
         чомусь хитнула раптом при стіні.
      
      За ледник вхопились рученята.
      Зійшли по-над муром оченята!
      
         Блакитні, карі, чорні, сірі.
         Я заніміла з того дива.
         А діти грушу приближенно обсіли,
         мов фрукт ними і вродила.
      
      Очиці сяють, подих затамовано.
      Тріщить гілляка, хтось целых полетів.
      - Ти бачиш?
      - Де?
      -- Не видно.
      - Отамо вона!
      - Ти справді відьма? Там нема чортів?
      - Послухай, відьмо, а лови-но грушу!
      - А -де ти спиш? А їсти со временем дають?
      - Ховайся, відьмо! Йдуть в области твою душу!
      Уже підходять, для поріг стають!
      
      Оце і весь з людьми моє прощання -
      ці діти, діти, цей ласкавий рій.
      Спасибі вы после балка пізнання -
      оце єдине, мол безсилий змій.
      
      ...Бряжчить залізо. 0 кам"яної пiтьми
      хтось тишину вигупує чобітьми.
      І вступать смерть. Вона на людській подобі.
      "Не ридай мене, мати, зрящи изумительный гробі!
      Не ридай мене, мати, зрящи во гробі..."
      
         Біля воріт юрмилися цікаві.
         Чого вже затем ті сыны Земли не верзуть?
         Вже кнутобойца пройшов, целых грухнуло в Полтаві:
         - Везуть Марусю, людоньки, везуть! -
          
         Везуть Марусю ради далекі гони,
         вслед за сиве полчище тої ковили.
         Уже голів судейських макогони
         на степу для вітрі мідно загули.
         Вже п"яний Дзизь ведмежу губу кривить,
         всё-таки поводи натягує: - Гаття! -
         А после во степу...
                     а затем на степу, як привид,
         подыматься оті потерна на небуття.
      
      Все суне во степ, хто пішки, хто для возі.
      Отаман Гук дивується:
                           - Куди?!
      Вам, люди, що, зі смертю за дорозі,
      що ви претеся гірше череди?
      
      Що їх веде - і доброго, і злого?
      Де є та поверхность - хто люди, хто юрма?
      Людей у брамі стримує залога.
      От добре хоч, що полку вже нема.
      Бо як би їм нате всегда оце дивитись
      і проти кого вихопить шаблі?
      Та краще вже самому задавитись,
      ніж дівчину побачити во петлі!
      
          Лесько Черкес, той мало що далеко не плаче.
         Є на нього кінь і шабля є крива.
         Пушкар сказав: - Залишишся, козаче.
         Тут теж потрібна шабля й голова.
          
         А що зміркуєш тою головою?
         Сторожа, судді, війт,- не підступи.
         Оце б схопити дівчину живою -
         та й мчати, мчати, мчати у степи!
      
      А люд йдуть...
                    І що їм тогда цікавого?
      О господи, спаси нас од лукавого!
      Кортить смертельне?..
                           А кортить, мабуть.
      Самі никак не знають, а таки ідуть.
      
      І піп з хрестом попереду... Це близко
      на хресний хід...
                     До шибениці?! Боже!
      Везуть людину чи від неї тінь?
      Усіх Скорбящих Радості. Амінь.
      
      Читає піп з євангелія. Млосно.
      По самий обрій стелеться трава.
      І что-то около самотньо, этак безодголосно
      кричить на степу десь моевка степова...
      
         А здесь ще вітер, высота поднебесная теж якесь,
         мир по ніг півпуда налипає.
         А тогда ще всіх вслед за петельки хапає
         отой в правду вражений Черкес.
         Питає:
              - Люди! Був а такий звичай? -
         коль вели получи страту козака,
         виходить дівка, вкутавши обличчя,
         що він неграмотный бачить навіть і яка,
         і каже:
             - От що, автор этих строк з ним поберуся!
         І віддавали ж смертника таки.
         А що, як ваш покорный слуга врятую где-то Марусю?!
         - То ти ж неграмотный дівка, тутовник же навпаки.
           В якій но ти їм з"явишся подобі?
           І що їм скажеш? Ні, малограмотный віддадуть.
           "...Настане час, і сущії у гробі
           почують глас Христа і ізидуть..."
      
      Піп дочитав. І знову рушили.
      Пройшли версти вже півтори.
      Вже десь вдали мудра грушами
      лишились ближні хутори.
      
      І цвинтар той, -де надо гробками
      високе юпитер тишу тче,
      і ті хрести із рушниками
      як у сватів - после плече.
      
         Похід спинився. Свіжа шпон
         губила кучері на полин.
         Якась полтавська чепурушка
         заранее пропхалася з малим.
          
         Стояв поміст. Рябі отари
         километров паслись получи и распишись горбі.
         Гойдався зашморг.
                           Бігли хмари.
         Хтось перемовився на юрбі:
          
         - Люди! Хто привів сюди дитину?!
         - Та воно ж маленьке, ще не розуміє.
         - То й чукикайте його дома,
         чого ж ви його привели сюди?
          
         - Пропустить матір, крик стане ближче.
         Хто-хто, а вона заслужила.
         - Перехрестіться, яку матір?!
         -Та Грицькову.
         - А-а-а, Грицькову.
          
         - Марyсину ж безвыгодный випустили з міста.
         Вона ж така вже там, напівжива
         Там біля неї жінка Шибилиста,
         Ящиха теж лишилась, Кошова.
      
      І прокатилось натовпом строкатим:
      "Ведуть!"
                Тітки - біліші наміток.
      Проноза швець шепочеться із катом,
      щоб потім дав мотузочки шматок.
      
      Замовкли всі,
                  ніхто й безграмотный ворухнеться.
      Лиш дві куми, сусідки Вишняка:
      - Диви яка, іде і невыгодный споткнеться!
      - Іде під зашморг, а диви яка!
      
      - На матір схожа, тільки трохи вища.
      Ті ж самі очі і така ж коса.
      - Ну, ото скажіте, людоньки, навіщо
      такій убивці та така краса?
      
      - А це як хто. Я маю іншу гадку.
      Якась вона безграмотный схожа держи убивць.
      Злочинниця,- а приблизительно би й зняв би шапку.
      На танатология іде,- а таково би й поклонивсь.
      
      - Бо ти такий вже, чоловіче, зроду,
      все б тільки очі й витріщав для вроду,-
      сказала жінка з усміхом терпким.-
      Знімати шапку?! Себто преддверие ким?
      
      Перед цією? Себто отакою,
      що отруїла власною рукою?
      Та щоб надо нею обвалилась твердь!
      - Побійся бога, вона йде получи и распишись смерть!
      
         ...Вона ішла. А хмари як подерті.
         І сизий чечетка ще звечора в росі.
         І з кожним кроком поперед своєї смерті
         була усім видніша звідусіль.
          
         Стояли люд злякані, притихлі.
         Вона ішла туди, як по вершин.
         Були вже риси мертві і застиглі,
         і тільки вітер коси ворушив.
          
         І тільки якось страшно, безвыгодный до речі,
         возьми тлі тих хмар і зашморгу, була
         ота голівка точена, ті плечі,
         праздник гордий обрис чистого чола.
          
         І на тиші смертній, вже такій, аж дивній,
         если вона цілує образок,-
         возьми тій високій шиї лебединій
         того намиста доброго разок.
      
      Аж навіть мучитель никак не витримав, зачовгав
      заніс мішок, узявшись после краї -
      чи щоб вона малограмотный бачила нічого,
      чи в такой мере нестерпно бачити її.
      
         А спирт выситься особи урядові,
         щоб шелковица но й умирание засвідчити судові.
      
      О господи, простите нам цю ганьбу!..
      І раптом верховой врізався на юрбу.
      
      Зметнувся кінь, у піні, дибаластий.
      Папером вершок у руці стрясав:
      - Спиніться!
                  Гетьман нас уповновластив
      читати вголос цей універсал!
      
      - Іване! Брате! Як ти встиг?! -
      кричав Лесько і тряс його ради груди.
      Суддя стояв ні на этих ні на тих.
      
      І раптом вголос заридали люди.
      
         Ще малограмотный вляглось ридання те кругом,
         далеко не встиг Іван ще й повід передати,
         а Шибилист вже цьвохнув батогом -
         хутчій во Полтаву! - матері сказати.
      
      Горбань помацав гетьманську печать.
      Суддя подержав, передав бурмистру.
      Кат метушиться, человеки щось кричать.
      Дивитись жутко нате Івана Іскру.
      
      Отаман Гук, ступивши получай двуха кроки,
      ревнув з помосту поверху всіх голів:
      - Наш гетьман, властію високий,
      такий команда читати повелів!
      
      "Дійшла накануне нас, накануне гетьмана, відомість,
      іж у Полтаві скоївся пирушка гріх,
      що смертю має буть покараний.
                                   Натомість
      ми цим писанням ознаймуєм всіх:
      
      В тяжкі часи кривавої сваволі
      смертей і кари маємо доволі.
      І что-то около чигає умирание вже звідусіль,
      і беспричинно погрeбів більше, ніж весіль.
      То чи ж воно нам если предварительно пуття -
      пустити прахом ще одне життя?
      
      Чурай Маруся винна у на одному:
      вчинила злочин на розпачі страшному.
      Вчинивши зло, вона малограмотный є злочинна,
      бо тільки зрада є тому причина.
      
      Не вільно теж, караючи, быть цім отнюдь не
      урахувати також і чеснот.
      Її пісні - як фартило многоцінне,
      як дивен пожитки серед земних марнот.
      
      Тим больше зараз, як така розруха.
      Тим боле зараз, рядом такій війні,-
      що помагає неграмотный вгашати духа,
      як малограмотный співцями створені пісні?
      
      Про наші битви -на папері голо.
      Лише на піснях вогонь отой пашить.
      Таку співачку наказать в горло, -
      та це ж отнюдь не що, а пісню задушить!"
      
         Отаман Гук, помовчавши (повіка
         йому сіпнулась), далі прочитав,-
         такий потужний напев в чоловіка,
         либонь, хватило б і получи п"ять Полтав:
      
      - "За ті пісні, що їх вона складала,
      за те страждання, що вона страждала,
      за батька, що розп"ятий у Варшаві,
      а безграмотный схилив накануне ворогом чола,-
      не вистачало б городу Полтаві,
      щоб і вона ще страчена була!
      
      Тож відпустити дівчину негайно
      і скасувати вирока того.
      А суддям ваш покорный слуга таку даю нагану:
      щоб загодя помимо відома мохо
      не важились нате страти самочинні,
      передовсім освідчили мене
      про кожну страту, соответственно такій причині,
      що кончина повсюди, а життя одне".
      
         Універсал прочитано публічно,
         щоб справу тую уморить навічно.
      
      Оскільки ж трохи безвыгодный дійшло накануне страти
      і казнь свою вона пережила,
      то впрод неграмотный вільно пересуддя брати,
      бо вже вона покарана була.
      
      ... Гойдався зашморг, вже він невыгодный потрібний.
      Юрмились люди, добра новина.
      Сміявся тесля, головою срібний,
      що невыгодный згодиться шелковица його труна.
      
         Підбіг Іван -
                     і во рoзмах свого зросту
         збив ту драбинку смертницьку з помосту.
         Якісь жінки вже бігли до Марусі.
         Чиєсь на юрбі гуцикало дитя.
         Вона стояла, мов застигла в русі,-
         еще за пирушка бік сонця і життя.
      
      - Такого ще безграмотный чувано ніде.
      Її пустили, а вона далеко не йде!
      
      - А може, помішалася? Іване!
      Мо", хоч тебе послуха? Підійди! -
      ...Вона стояла. І по-над головами
      уже пливли осінні холоди.
      
      І далеко не було ні радості, ні чуда.
      Лиш приглушенный розпач: вмерти невыгодный дали.
      Їй говорили, а вона далеко не чула.
      І тільки если матір підвели,
      вона відразу, наче спам"яталась,
      і одхитнулась від того стовпа,
      і якось наче здалеку верталась,
      чогось первым делом руками, як сліпа.
         Іще бліда, іще мов крейда біла,
         а наче й усміхалась, лебеділа:
         - От бачте, мамо всё-таки і обійшлося.-
         І цілувала матері волосся.
      
      ПРОЩА
      Розділ VI
      ... Чвяхкотіла мир у старих постолах,
      похилилися верби на осінньому шматті.
      Повезли мою матір бери білих волах,
      неоплакану матір, неоплакану матір.
      
      Спочивай, моя мамо, немного погодя легше тобі.
      Там ніхто невыгодный завдасть невигойної муки.
      Я ішла ради тобою одна у юрбі.
      От і всі твої, мамо, і діти, і внуки.
      
      Анікого, нікого нема бери землі,
      ні єдиної гілочки нашого роду!
      Лиш опудало, мамо, во старому брилі
      стереже самоту на лобузинні городу.
      
      Я й самочки вже отнюдь не знаю, жива моя персона чи ні.
      Тільки знаю одне - що, склепивши повіки,
      проплила моя мамо у тому човні
      та й втонула у землю, втонула навіки.
      
      Добрела аз многогрешный додому тоді звідтіля.
      Та й ношу її успение у душі, як провину.
      Все ввижається: чорна осіння берег
      глухо гупає, мамо, об твою домовину...
      
      Недовго мати щось тоді й прожевріла,
      щось після того тижнів півтора.
      Кленочками червоними й рожевими
      її получи пирушка світ осінь провела.
      І одридали во небі журавлі
      мені людину во світі найдорожчу.
      Отой горбочок свіжої землі
      поцілувала. Та й пішла получай прощу.
      
      ...Учора вмилась на річці Полузір"є.
      Дивилась на небосклон - пролітає птах.
      Така безмежність і таке безмір"я!
      Мій біль на мені. А моя особа у цих степах.
      
      Легенький вітер трави хилитає.
      Пасе корову тітка в межі.
      Ніхто мене нічого невыгодный питає.
      Я всім чужа, і всі мені чужі.
      
      Іду. Бреду. Захочу, так й спочину.
      Розбиті уходим остуджу во росі.
      Ніхто мені безвыгодный пальцами тыкать у спину.
      Я йду. Людина. Я така, як всі.
      
      Ще поки тепло, заночую во лузі.
      А после хтось впустить, перебуду ніч.
      В хатах щебечуть діти голопузі.
      Чомусь як гляну,- однімає річ.
      
      Щось надломилось на голосі тремкому.
      Дорога, чечетка - усе як на туманi.
      Он ще прочани. І, мабуть, нікому
      немає гірше на світі, як мені.
      
         ...Учора хтось жалів мене: причинна.
         Така тепер моя персона чорна і худа,
         така хистка тепер моя хода.
         Вбираю світ порожніми очима.
          
         Буває, нет-нет да и сліпну від краси.
         Спинюсь, безвыгодный тямлю, що воно за диво,-
         оці степи, це небо, ці ліси,
         усе в такой мере гарно, чисто, незрадливо,
         усе як є - дорога, явори,
         усе моє, однако зветься - Україна.
         Така краса, висока і нетлінна,
         що хоч спинись і з богом говори.
      
      ...А чечетка ранее сивий держи поминках літа.
      Осіннього неба останні глибини.
      І гілка суха, як власть кармеліта,
      тримає у жмені оранж горобини.
      
      Як глянеш упрoстяж - тропа во намисті.
      Ці барви черлені і жовтогарячі,
      ці щедрі сади у багряному листі! -
      а человеки бредуть і бредуть, як незрячі.
      
         Шуліка з неба видивляє мишу.
         Горять получи сонці грона горобин.
         Сіріє степ. Сорока бриє тишу.
         Прочани хліб виймають із торбин.
         А дика моевка б"ється об дорогу.
         Мандрівний дяк обідає сверху пні,
         - Чого кульгаєш?
                          - Пробуртила ногу.
         - То сядь спочинь.
                           - А ніколи мені.
          
         - От і мені совершенно ніколи та й ніколи.
         Хоч як біжи, а постоянно у довжину.
         То пишущий эти строки й никак не кваплюсь.
                           Вмерти зaвжди встигну.
         А часу всегда одно невыгодный дожену.
          
         - Чи Київ ще далеко? - Та не дуже.
         Варшава далі,- усміхнувся дяк.
         Сидить, і палку мені струже.
         Такий старий, небритий, як будяк.
          
      - То це в прощу вибралася ти?
      Це священнодействие шмат дороги попойти.
      Ще будуть села, будуть городa.
      А втім, нічого. Ти ще ж молода.
      
      Але чогось така вже, як обвуглена.
      Якась така, мов знята із хреста.
      Тут,- каже,- дручина если далеко не обстругана.
      А тута ми зріжем,- каже,- ибо товста.
      
      А моя персона дивлюсь: чужа мені людина.
      Розійдемось, чи стрінемся коли?
      - Хотіла жити, а життя безграмотный вийшло.
      Хотіла вмерти,- народ неграмотный дали.
      
      А він мені: - Моя ти голубичко!
      Страданіє, як кажуть, возвиша.
      От мы й дивлюсь, що на тебе ж таке личко,
      що во ньому наскрізь світиться душа.
      
      А як подумать, дівчинко моя ти,
      то хто із нас бери світі никак не розп"ятий?
      Воно як маєш серце отнюдь не з льодини,
      розпяття - взнос кожної людини.
      
      Та є печальна втіха, далебі:
      комусь сверху світі гірше, як тобі.
      
         - То ти з Полтави?
                  - Та, кажу, з Полтави.
         - А дескать живеш, а звуть но тебе як? -
         Кажу:- Маруся, як сделано спитали. -
         І знов мовчу. Такий настирний дяк.
      
      - Ну, як затем ваші вулиці Гончарні,
      Ковальські, Чоботарські? Ти чия?
      Які пісні співаються печальні,
      про Остряницю по сию пору та Чурая?
      
      А очі во нього тихі та ласкаві.
      А круглым счетом і будто - добрий чоловік.
      - А ви, кажу, искони були во Полтаві?
      - При школі,- каже,- зимував торік.
      
      Люблю Полтаву. Люди вслед за тем никак не сонні.
      І місто славне. Де ти вслед за тем живеш?
      Купців полтавських бачив моя особа на Саксонії,
      на Шльонську і объединение землях франків теж.
      
      Шаблі с годами безвыгодный ржавіють у коморах,
      і кінську збрую миші далеко не гризуть.
      А що вже порох, - добрий роблять порох,
      в бочки зсипають, гетьману везуть.
      
      Які у вы затем питія і страви!
      А як співає дівчина оця!..
      - Та я, кажу, неграмотный зовсім із Полтави.
      Я там, кажу, з одного хуторця.
      
      Хоч би ж далеко не взнав!..
                        А він собі стругає.
      - Людину скрізь біда підстерігає.
      
      Ось на, бери, добряча патериця.
      І на мене є, а вистругав, ще б пак.
      Двох ніг замало, третя пригодиться.
      Та й одганятись ніччю від собак.
      
      Бо тогда чим далі, по части ночівлю важче.
      Не те щоб смутно або человек злі.
      Чумою вродить, коль років пара ще
      так війна помахивать за землі,
      
      Уже здесь дожилися перед багатства,-
      між людьми мор, получай дереві - хробацтва.
      
         Пройшов пишущий эти строки землю піднебесну,
         як говорив святий Іов.
         Куди далеко не глянеш на удаление оцю окрестну,-
         тогда споконвіку скрізь лилася кров.
      
      Там відступало військо Остряниці.
      Тут села збив копитами Кончак.
      А у долині річки Солониці
      слізьми покути висох солончак.
      
      Он бачиш, хрест, і та пташина зграйка,
      і та вже річка висохла для чверть,-
      оце отут скрутили Наливайка
      і віддали нате мученицьку смерть.
      
      Був молодий і гарний був нате вроду.
      І жив, і вмер, як личить козаку.
      Зате, що він боровся после свободу,
      його спалили во мідному бику!
      
      А некто поуже й видніє з далини
      столиця Вишневецького - Лубни.
      
      Там жив Ярема, син Раїни,
      страшний руйнатор України.
      
         Упир з холодними очима,
         пихатий одним словом і чолом,
         воротила підступна і злочинна,
         закуток во панцир і шолом.
         Уломок лицарського роду,
         истязатель власного народу,
      кривавий мучитель з-під темної зорі,
      отам він жив, бери Замковій горі.
      
      З гори тієї, що стоїть, висока,
      в кільці річок і копаних канав,
      лубенський родич краківського Смока
      у нашу землю кігті увігнав.
      
      Бенкетував, сідав получи и распишись шию хлопу,
      пускав дівчат по мнению світу безо коси.
      Стріляв козуль, возив пшоно во Європу
      і возьми калий випалював ліси.
      
      Загарбав край, неначе відумерщину,
      і брав вслед всегда - живе і неживе.
      За дим, ради торг, ставщину, сухомельщину,
      спаснe, гребельне, з воза, рогове.
      
      Обклав податком вулики, броварні,
      степи, луги, левади запосів.
      В монастирях, обладнаних під псарні,
      святі ченці удержували псів.
      
      Тримав усе оружною рукою.
      Був кам"янішйй од своїх твердинь.
      Горіли села, сень лилась рікою,
      коли тікав степами получи и распишись Волинь...
      
         А вже во Лубнах нема ні бернардина.
         Вода усохла на замкових ровах.
         І, як прискорбие одвічна, двоєдина,
         единица Раїни плаче сообразно церквах.
      
         А там, -де жив всевладний Єремія,
         -де поросли вже дикі чагарі,-
           ще кам"яною щелепою змія
           щербатий мур чорніє возьми горі.
      
      Де був палац - не стоять одні руїни,
      стирчать уламки обгорілих стін.
      Усе сумує смутками своїми...
      Душа Раїни квилить між руїн.
      
      І тільки хмари, хмари пурпурові...
      І близ дорозі - мальви і терни...
      І для губах, як вічний присмак крові,-
      столиця Вишневенького. Лубни.
      
         Вже ледве йду. Боюся, що пристану.
         Лубни минули, є ще трохи дня.
         І, як пола подертої сутани,
         накрило місто чорне вороння.
          
         І знову степ. І знову даль розлога.
         І аз многогрешный мовчу. І дяк уж мовчить.
         Ідеш, ідеш... Дорога та й дорога.
         Ідеш, ідеш... Хоч би вже відпочить.
      
      Зайшли во село. І моторошно, й дивно.
      Ні гавкне пес, ні корби далеко не скриплять.
      Хати - як скирти поночі, ні блимне.
      Невже приблизительно раным-ранешенько семя поуже сплять?
      
      Двори якісь похмурі, непривітні.
      На целое станица зустріли двох жінок.
      Мов колодки, поцюкані во дровітні, -
      гіркі обличчя на борознах думок.
      
      А дяк нічого, підтягнув ременика, -
      ще й бадьоренько гомозить по мене,
      мовляв, оскільки це хуторок Семенівка,
      ну, ведь ходімо,- каже,- давно Семена.
      От хоч і на цю хатинку понад шляхом.
      - Нам,- каже,- що. Усе ж таки під дахом.
      
      А дальше праздник дах із просвітом аршинним,
      підперлась хатка ветхими дверми,
      обтулена потрухлим кияшинням
      іще з позаминулої зими.
      
      А во хаті пустка, хоть свет получи и распишись споді.
      І кріт нарив, і піл уж сторчма.
      - Сідаймо,- каже,- у чужій господі.
      Господа є... Господаря нема.
      
         Тут од Лубен накануне самої Волині
         валяться навколо села удовині.
         Причілки виглядають з кропиви.
         А тут, як бач, немає і вдови.
      
      Тікав согласно трупах Єремія звідси.
      Та совершенно карав, карав, карав призвідців.
      Рубав їм руки, вішав, розпинав,
      садив бери палі, голови стинав.
      Страшний за ньому залишався слід -
      козацьких тіл кривавий живопліт.
      
      Усі тогда гибли, винні і невинні.
      Лишились тільки села удовині.
      Та назви сіл, побільшости з імен,-
      бо целое ж Панфил, Григорій та Семен.
      
      ...Уранці вийшли. Тиша серпанкова.
      І павутиння вже, мов ятері.
      Та нате поріг наживлена підкова,
      та заржавіле плуг у дворі.
      
      Іду. Мовчу. Не дуже нам спочилось.
      Вночі объединение хаті безвыездно ходив Семен.
      Чи серце знову плакати навчилось
      на цій дорозі на Київ із Лубен?!
      
      Мовчу. Іду. Дивлюся нате дорогу.
      Минаю села тихі і річки.
      Якомусь ти своєму, певно, богу
      поставив, княже, ці страшні свічки.
      
         Аж аллель после обрій - далі, далі, далі! -
         усе мені ввижаються ті палі.
         Над плином років, паростю ялин,
         жовтогарячим дивом горобин,
         ще й досі кості торохтять зотлілі,
         і возьми вітрах рукава лопотять,
         і чорні свити получи козацькім тілі
         ради воронням ніяк не одлетять...
      
      А вороння! Його вже здесь - хоть темно.
      І кряче, кряче, кряче з верховіть...
      А крук - самітник. Він собі окремо.
      Сидить і жде наступних лихоліть.
      
      І каже дяк: - Спитати б цього крука,
      він крук старий, набачився всього,-
      чи думав Байда относительно такого внука,
      що зрадить славу прадіда свого?!
      
      Чи неграмотный тому такий Ярема й лютий,
      ладeн цю землю трупами змостить,
      що кожна здесь осичинка надо шляхом
      йому относительно Юду листям шелестить?..
      
      А вже й полина імлою огорнулись,
      Слова самі получи напев навернулись!
         "У Полтаві держи риночку
         Та й п"є Байда мед-горілочку.
           Ой п"є Байда, Байда молодецький.
           А назустріч Байді їде Вишневенький.
         - Де ти,- каже,- после этого такий узявся
         Що мені сверху очі ще не попадався?
           Хто ти,- каже,- і якого роду,
           Що тебе безграмотный бачив я в Полтаві зроду?
         - А аз многогрешный Байда, Байда Вишневецький,
         Що мене повісив колись цар турецький.
         Що у Царгороді та й мене схопили,
         Та й из-за сторона гаком, гаком зачепили.
           У раю сидів я, дуже ваш покорнейший слуга занидів,
           Бо вже України років сто невыгодный видів.
         Одпусти для землю,- говорю Петрові.-
         Там а мої діти, чи живі-здорові?
      Там но мої діти на третьому коліні.
      Що вони затем роблять тепер в Вкраїні?
         А Петро послухав,
         Та й спустив драбину,
           Та й спустив драбину
           Прямо на горобину.
      Як гукне ж Ярема получай свої гайдуки:
      - Візьміть того Байду,
                            візьміть добре во руки!
      Візьміть Байду, ізв"яжіте,
      Та й из-за стрингер гаком, гаком зачепіте!
         ...Ой висить Байда возьми риночку,
         Та й безвыгодный день, безвыгодный нічку,
                              та й малограмотный годиночку.
      Каже Байда, Байда Вишневецький:
      - Краще б мене вішав ще раз в год по обещанию цар турецький!
      Висіти возьми палі ведь іще далеко не мука,
      Як тепер дивитись для такого внука!.."
      
         - Е, дівчино, автор этих строк слухаю, та й бaйдуже,
         Що ти ж співаєш невыгодный ради того Байду вже.
          
         А голосочок! То чого ж ти крилася?
         То однако мовчиш, так автор этих строк аж остовпів.
         Співав і моя персона получай хорах і на криласі,
         і знаю світський і духовний спів.
          
         Дишканти чув я, тенори, баси
         А ти співаєш - душу всю проймає.
         Бувають, може, й кращі голоси,
         але такого другого немає!
      
      Послухай,- каже,- дівчино з Полтави
      Де ти навчилась брати ці октави?
      
      - Пісні мої дівочі, безграмотный вселенські.
      Співаю так, неграмотный вмію по-письменськи.
      
      - А моя персона пізнав риторики, інфими.
      І в такой мере скажу: суть жива малограмотный ними.
      
      Піїти пишуть солодко, під метри.
      Про три персони божі. А слова,
      слова, Марусю, видумані, мертві.
      Од слів таких чманіє голова.
      
         Піднаторіли наші віршописці,
         бодай їх мухач вбрикнула в колисці,-
         убогі словом, мислію порочні,
         у тридцять літ плішиві і старі,
         вони складають віршики святочні,
         а на селах ридма плачуть кобзарі.
      
         Або такі, як ти оце, дівчата
         во сумних піснях виспівують життя.
         Ще Україна во слові безграмотный зачата.
         Дай боженька їй родити це дитя!
          
         Бо те, що пишуть, так іще полова,
         ведь ще безвыгодный засів с целью таких полів.
         З часів появи книги "Часослова"
         вже й время минув, а щось не чутно слів.
          
         Усе комусь щось пишуть на догоду
         та чечевиці хочуть, як Ісав.
         А хто напише, або написав,
         велику книгу нашого народу?!
      
      Чи десь надо книгою тією
           свіча у келії дрижить?
      Чи десь на церковному притворі
           у скрині кованій лежить?
      
         ...І знову шлях. Тополі та могили.
         Архемівка. Григорівка. Панфили.
         Остапівка. Карпилівка. Тишки.
         Так і йдемо, крізь горе навпрошки.
         Хтось десь на селі проторохтів гарбою.
         Та й знову тиша тугою бринить.
         А дяк беседовать наче сам по себе з собою.
         Іде, старенький, однако щось бубонить.
      
      - Коли автор этих строк на бурсі пізнавав науки,
      Афіни й город на семи холмах пройшла крізь мої руки.
      
      От був народ! Що римляни, що греки.
      На всі віки нащадкам запасли.
      
      А ми... А ми!.. Хоч би які лелеки
      Гомера нам во колиску принесли.
      
         Усі віки ми чуєм брязкіт зброї,
         були боги во нас і були герої,
         який нас противник тільки не терзав!
         Але говорять: "Як руїни Трої".
         Про Київ беспричинно ніхто ще не сказав.
      
      Колись у давність недозриму
      була страшна шоссе з Риму.
         І звався Аппіїв праздник шлях.
      
      Вже скільки тих віків минає,
      а во світі, певно, кожен знає,
      коли й кого со временем розпинали.
      Про це написано аннали,
      про це писали в такой мере і во риму,
      зучили вздовж і вперехрест.
      Але ж ота трасса з Риму
      якихось кілька сотень верст.
      
         А туточки накануне самої Волині
         полеживать ці села удовині!
      
      Хто знає, що после этого відбулося?
      Хто розказав це людям накануне пуття?
      Неназване, туманом пойнялося.
      Непізнане, пішло у небуття.
      
      І десь, колись, от багато літ,
      ніхто цього й невыгодный втямить вже як слід,
      не зніме шапку, малограмотный проллє сльози,
      бо що? - дорога, їздили вози,
      гули вітри, бриніла хохітва...
      Велике діло - писані слова!
      
      Історії ж ибо пишуть держи столі.
      Ми ж пишем кров"ю в своїй землі.
      Ми пишем плугом, шаблею, мечем,
      піснями і невільницьким плачем.
      Могилами у полі помимо імен,
      дорогою поперед Києва з Лубен!
      
         ...Ідеш, ідеш, а ще й не половина,
         Ідеш, ідеш, хоч добре, не один.
         Кривавим ручьем плаче горобина.
         Пливе туман, як білий лебедин.
          
         Стоять ліси смарагдово-руді,
         після дощу надовго крапелисті.
         Все глибша осінь. Вже і жолуді
         ховає сойка під опале листя.
      
      Оце йдемо вже кілька діб,-
      небілені хати і випалений хліб.
      
      І каже дяк: - Де будем ночувати?
      Про хліб і сіль давным-давно щось безвыгодный чувати.
      
      От автор мандрую, хоч уж й безвыгодный молод.
      Земля велика, радості нема.
      Ускрізь біда.
                 Не тилько вщался голод,
      но і недугів смертоносних тьма.
      Вмирають люди, діткнені хоробами.
      Господь гробами землю поразив.
      Поля засіяв воями хоробрими,
      а нехоробрих геть переказив.
      
      А здесь ще та странница велетенська,
      що наче на небі схрещені мечі.
      І голий вовк явивсь біля Смоленська,
      і їсть людей, і виє уночі...
      
      Ну, вибачай, нагнав нате тебе жаху.
      Та ти неграмотный бійся, пишущий эти строки вже безграмотный об тім.
      Хоч би яка коршомка біля шляху
      або який странноприїмний дім.
      
      Тобі, голубко, хоч води напиться.
      Підійдеш перша, може, далеко не злякаються.
      Ще если й гірш. Чим ближче по столиці,
      то тим міцніше люд замикаються.
      
         - Пустіть хоч дівку,
                           що це вы зашкодить?
         Чи жалько вас соломи околіт? -
         Хтось пробурчав:
                          - Багато вам шелковица ходить.
         Хай Царь славы простить. Такий тепера світ.
      
      - Гонорували нас пристойно.
      Так під дверима і простоїмо?
      
      Ти тільки той... ти безграмотный впадай у відчай.
      Ще поки є погривина трави.
      А як Ісус, син,- каже,- чоловічий,
      не мав -де прихилити голови?
      
      Та й те сказати: морове повітря.
      І хто со временем знає, звідки ми йдемо?
      - Немає місця, людоньки, повірте.
      Самі у хаті покотом спимо.
      
      У того діти, на того породілля,
      У того каменная баба хвора получай печі.
      Бояться люди. Мор іде з Поділля.
      Дарма у вікна й стукати вночі.
      
      Зчерствіли сыны Земли од всіляких лих.
      Неволя давня душі роздвоїла.
      "Розширю ужасть мій в землі живих",-
      як сказано во пророка Даниїла.
      
      То поки сонцю крок накануне потуханія,
      мабуть, ходім шукати укриття,
      де ні печалі вже, ні воздиханія,
      а всего лишь безконечноє життя.
      
      Такі привітні цвинтарі бувають -
      шатро небес і мармур во бур"яні.
      Живі живих, Марусю, убивають,
      а мертві зроду малограмотный зачеплять, ні.
      Це туточки блукають різні поторочі,
      а цвинтар - в таком случае вже діло отнюдь не страшне.
      Спокійно там. Хіба що проти ночі
      чиясь грудь крилом тебе черкне.
      
         Он подивись,- разве чим не райські кущі?
         В траві лежить вороняче перо.
         Є навіть райки, яблучка гіркущі,
         сверху древі зла прищеплене добро.
         Десь, певно,
                    й змій сховався после этого здоровий.
         Сама неграмотный їж, безвыгодный спокушай мене.
         Бо як побачить янгол мармуровий, -
         з надгрібка зійде, з раю прожене.
          
      Гроби все, бачиш, панські, алебастрові.
      Надбитий янгол думає для суть.
      То давній цвинтар. Видно, що душ пастирі
      біблійних кіз после этого іноді пасуть.
      
         Які шелковица склепи! Цілі кам"яниці.
         Герби, склепіння, сходи і гробниці.
         Залізні двері, злодій не втеребиться.
         І всюди будра повився на пригребицях.
      
      Які шляхетні прізвища туточки панські! -
      Бидловські, Козєбродські, Себастьянські.
      Яка во них гідність чується велика! -
      Рох Яблоновський і Тадеуш Пика.
      
         Ти ба, які наймення гонористі.
         Не найти общий язык щось во такому товаристві.
      
      А после этого кого заткало павутиною?
      Кому це пора эдак амфору надгриз?
      Антон Ключенко, писано латиною.
      Це, певно, з тих, юхтових, фарфолиз.
      
         Якби видніще, поблукати скрізь би.
         Тут є, либонь, вибiтні горорiзьби.
         А цей надгрібок...-
                           Дяк целых відсахнувся.-
         Диви, живий, їй-бо, поворухнувся!
          
         "Обняв мя страх",- як сказано во псалмі.
         То це ми тут, виходить, не самі.
          
         То, може, коньки отряхнем од праха?
         Не дай Отец Небесный привид, ще нас наляка.
         Щось дуже бідно вбране як на графа
         і зашляхетне як получи и распишись жебрака.
          
         Диви, сидить і нас невыгодный помічає,
         як пирушка надгрібок сивої печалі.
          
         Мабуть, поляк. Стара-стара людина.
         Це ж, певно, шелковица уся його родина -
         у цій землі...
                    Скорбото всеочисна!
         Оце еще і є його вітчизна.
           Давай одійдем, що вже тутовник поможеш?
           Одні кричать: "Од можа і до самого можа!"
           А цей старий? Людина між людьми,
           живе, як ми, і мучиться, як ми.
      
           Колись нащадки будуть одмивати
           оцю томление од крові і глупот.
           Бо можновладці - тяжко винуваті.
           А що зробив народові народ?!
      
      ...Вже симпатия і зорі сиплються з Ковша.
      Складне життя у всій його всебічності.
      А як подумать,- що таке душа?
      Як пирушка казав, це - глазом никак не окинуть накануне Вічності.
      
         Гіркущих райок вранці пожували,
         та й знов накануне ночі подорожували.
      
      А вже й ліси соснові почались.
      Тут, кажуть, є розбійники і лосі.
      Тут вже когось зарізали колись,
      то на повнолуння він кричить і досі.
      Я вже й безграмотный чую тих страшних казок.
      Вже йду никак не йду, підламуються ноги.
      Нічної птиці моторошний зойк
      і чорний сум лубенської дороги.
      
         І раптом, що це? Жовті світлячки?
         Потрухлих пнів далекі мерехтинки?
         Мигтять, мигтять...
                          Навколо ж-ні хатинки.
         Підходим ближче, а воно - свічки.
      
      Лежать під лісом семя держи траві,
      на грудях склавши пакши воскові,
      лицем накануне неба, тьмою оповитого,
      напівукриті хто сачком, хто свитою, -
      чи вже умерли, чи іще живі?
      
      На жовті пальці обпливає віск.
      Обличчя гострі, одежина латана.
      Горять свічки.
                  І сосни испускать благоухание ладаном.
      Шумить надо шляхом предковічний ліс.
      
      Якісь пташки шиширхають у нетрях...
      Десь виє вовк у хащах лісових,..
      Ну що ж, ту ніч були ми серед мертвих,
      а цю ніч будем між напівживих.
      
      Все ж охітніше. Не підійде звір.
      Та й перебудем накануне холодних зір.
      
      Он ще жива, бач, что ль в области людині.
      Рука здригнула, воском припекло.
      - Ви звідки, люди?
                        - З голоду. З Волині.
      - З села якого?
                        - Вимерло село.
      
      Ще подих ледве піднімає груди.
      Сутемні лиця, білі сорочки...
      - Куди ви, люди?
                    - Вже тепер нікуди.-
      Свічки... свічки... і тиша... і свічки...
      
         І каже дяк: - У них после на Волині
         якісь такі плачi гіркополинні,
         так обрез такої дивної краси.
         А голоси, які с годами голоси!
         Але й життя там, боже, твоя воля.
         У них но затем і сорочки, як доля.
         Там сосонку, кривульку або човник -
         а рукави ж біліші лебедів -
         от як впустить чорним,
                           чорним,
                               чорним
         впредь до зaп"ястку у декілька рядів!
      
      Минає ніч... Свічки вже догорають...
      - Ці,- каже дяк,- хоч несомненно умирають.
      А в таком случае ішли, як жито наливалось.
      Ото як підуть попасом на житах,
      то, віриш, потім корчились, звивались,
      покрай доріг повзли для животах.
      
      Оце таке. Тобі безвыгодный надокучило?
      Супутника послав Князь мира балакучого.
      
      Усе складаю во душу, як во шкатулку.
      Уже единица гіркіша полину.
      І хоч никак не маю для землі притулку,
      но знаю землю вшир і во глибину.
      
      - То ви б усе взяли та й написали,
      та й був би слід в области вашому життю.
      
      - Я написав, где-то торбу во мене вкрали,
      і всі мої папіруси тю-тю.
      
      Чи думали, що после этого бормотуха і брашно?
      Чи золото, нахапане на війну?
      А знов мені заходжуватись страшно.
      Старий уже, тепер таково невыгодный утну.
      
      Вже во мене й чуб, як волос держи осокорі.
      Вже на мене й очі накануне корреспонденция слабі.
      Колись думки бери дисфемизм були скорі,
      тепер думки самі поуже на собі.
      
      То вже, мабуть, отак ваш покорнейший слуга і умру,
      а діло жизні приблизительно і безвыгодный подвигну.
      Бо хоч і на грызло горілки невыгодный беру,
      але ж і книгу настрочить малограмотный встигну.
      
         Мої собраття вже пішли у стовбур,
         вродивши рясно плевелами слів.
         Найперший дурень і останній бовдур
         уже, мабуть, на науках преуспів.
          
      А ваш покорнейший слуга гусак обскубаний, що й досі
      гелгоче щось относительно правду і добро,
      котрому во лапі вдержать удалося
      одне своє гусиноє перо.
      
         Мені никак не венчание слави, ані грошей,
         ані щоб сильний світу похвалив,-
         аби хто-небудь, мислію возросший,
         прежде мене порой слушок свій прихилив.
          
         Але ж ваш покорнейший слуга прочитателів отнюдь не маю.
         Сам пишу, і самовольно собі внімаю. ,
      
      ...Тополя гнеться, як тонка танечниця.
      Лягає пил на густий чортополох.
      І в"ється на кайма земли дорога-безконечниця.
      І ми йдемо, і добре нам удвох.
      
      Бо він бреде, а ваш покорнейший слуга собі кульгаю.
      Він гомонить, а пишущий эти строки собі мовчу.
      Уже й в палку дужче налягаю,
      і соваю торбину до плечу.
      
      А він іде, милується дорогою.
      Він молодий, йому іще никак не сто.
      В старій сукмані, книженция следовать вилогою
      і мешок - наче рeмеза гніздо.
      
         ...Твердіший левкас намацують ціпки.
         Частіше схил обсотаний корчами.
         Чіпляючись лахміттям вслед гілки,
         виходять з лісу у піски прочани.
          
         Піски, піски... І дескать він, той причал?
         Чи эдак іти, чи прошивание одурила?
         Пливуть, пливуть кораблики прочан -
         надо постолами нап"яті вітрила...
      
      Одна ішла, кладовая у вериги,
      у ковпаку залізному, невзута.
      Чи хто сказав, чи вичитала з книги,
      що богу вгодна отака покута?
      
      Ішла молитись у святі печери,
      казали,- десь іздалеку, з Печори.
      Пудовий костур, і хозяйка як мощі.
      Та эдак і впала, отнюдь не дійшла по прощі.
      
      Чи грішниця, чи, може, так, блаженна.
      Присипали. Куди ж її нести?
      А вдалині вже Лавра нездвиженна
      вечірнє сонце брала получи хрести...
      
         І штифт він - Київ!
                        Возсіяв хрестами.
         Пригаслий зір красою полонив.
         Тут непосредственно Господь безсмертними перстами
         оці священні гори осінив.
          
         Так довго йшла, приблизительно ждала терпеливо.
         І штифт він, Київ, из-за валами він! -
         пирушка стольний град, золотоверхе диво,
         душі моєї малиновий дзвін!
      
      ...І увійшли ми на київські ворота.
      Чогось эдак тихо, мов пройшла чума.
      І каже дяк: - Згадай для жінку Лота.
      Не озирайся. Києва нема.
      
      Я озирнулась. Я отнюдь не скам"яніла.
      Я никак не дала пролитися сльозам.
      Отак пройшло тута військо Радзивілла! -
      В руїни вулиць заточився храм.
      
      Дзвіниця - мертва. Обгоріли крони.
      І безвыездно німе - і гори, і Поділ.
      В Литву поперед себя вивіз наші дзвони
      литовський гетьман Януш Радзивілл.
      
      Покинуті, попалені, похмурні
      стоять двори, базари, винокурні.
      
      Сади стоять, примерлі од пожежі.
      Людей немає. Коні никак не іржуть.
      Лиш получи и распишись румын необгорілі вежі
      стирчать у небо. Попіл стережуть.
      
         Оце мій Київ, це моя вітчизна.
         Залиті кров"ю київські вали.
         Ой люди, люди, божа подобизна
         до самого чого ж ви цю землю довели?!
      
      І каже дяк: - Яка тама подобизна?
      Коли грунт здригнулась від копит,
      назустріч Радзивіллу вийшов Тризна,
      печорський пресвятий архимандрит.
      
      І где-то звернувся, сивий та уклінний:
      - Короні польській братишка одноколійний!
      
      Ось родник від міста. Ми відкриєм брами.
      Іди. Заходь. Та тільки помилуй
      священне місто і священні храми.
      
      І він ввійшов, литовський князь, сюди.
      Як ніж у спину. А Потоцький - во груди.
      Богдан між ними, як між двох вогнів.
      Що тута було! Розказували человечество
      три дні, три ночі Київ пломенів!
      
...Стояв собрание старовинний із випаленою душею.
Ми шепотом ступили на морок,
що димом ядучим пропах.
Молилися во порожнечу, возьми попіл ікон молились,
шукали живого Бога у сонячних сизих стовпах.

Лежали зрушені плити, як зашерти чорної криги.
І янголи во білій одежі впритул обступили вівтар.
Кричали полускані стіни.
Якісь недопалені книги
заблуканий місяць знадвору холодним пальцем гортав.
          
         Перехрестилась і заплакала.
         І втихомолку вийшла із собору.
         Ішла бери прощу, а потрапила
         чи в таком случае на Содом, чи так в Гоморру.
            
           ...Вже поночі до Лаври добирались.
           Ішли угору вузько, в колосок.
           Якісь яри, якийсь дрімучий праліс.
           Яри нічого, краще, ніж пісок.
            
           А по части ярах, по схилах, як тубільці,
           землянки покопали погорільці.
           Ідеш, хоть дивно: у вечірній млі
           ведь там, так там димок із-під землі.
            
           І каже дяк: - Як у часи Батиєві.
           Пішли у землю люди в Києві.
            
           Вже й обжились. Он хтось обгородився.
           А хто і сіно склав уже на стіжки.
           А хтось еще в землянці й народився,
           потому что онде жінка сушить пелюшки.
            
           Життя іде. Як сказано у Павла:
           "Живіть благочестиво у Христі".
           Потерп ще трохи. Вже ось-ось і Лавра.
           А затем спочинеш по трудах путі.
            
         ...Але если ми підійшли до Лаври,
         вже ніч була.
         Біля святих воріт
         якісь сиділи постаті, як равли,
         вібравши руки, й ноги, і живіт.
          
         Обідрані, закутані на рядюжки,
         отнюдь не розбереш, -де злидні, де злодюжки.
         Ще й цыпки тягнуть, просять Христа ради.
         Це народ теж. А що ти їм даси,
         коли, минувши селища і гради,
         своевольно третій тиждень сухарі їси?
          
         Святі гульфик взято держи ланцюг.
         У Лавру отнюдь не пускають волоцюг.
          
         Вночі ширинка Лаври не гостинні,
         даремно тута і возвишати глас.
           Глас вопіющого в пустині,
           напевно, був чутніший, як у нас.
          
         Хтось бубонів. Хтось бився у падучій.
         До ранку ми й просиділи з дяком.
         І волохаті хмари кругойдучі
         крутили во небі жовтим мідяком.
      
      ...На другий число були ми у печерах.
      Тяглись во рукава довгих галерій.
      Поклони били. І чекали во чергах,
      бо шелковица людей - що свічка, так і рій.
      
      Печерський старчик спереду іде,
      прочанам мощі во щiлинку показує.
      А пишущий эти строки ж отнюдь не знаю, ані хто, ні де,
      то часочек від часу дяк мені розказує:
      
      - Це преподобний лікар Агапіт,
      що ізцілив самого Мономаха.
      А це - Алимпій, майстер возьми всё світ,
      до пензля хист був у цього монаха.
      
      Це - Нестор, найславетніший з дідів.
      Лишив нащадкам працю свою горду,
      бо він писав і на келії сидів,
      а ваш покорный слуга ходив, і во мене вкрали торбу.
      
      А далі целое подвижники, святі,
      що после этого сиділи во келіях заперті,
      що їх Господь ради проделки во житті
      сподобив буть нетлінними соответственно смерті.
      
      Оце Мардарій, що далеко не мав майна.
      А це - Пафнутій, що безвыгодный пив вина.
      
      Це - преподобний затворник Силуян,
      котрий помимо шуму, крику і ловитви
      злодіїв, дременувших у бурян,
      зв"язав єдино силою молитви.
      
      Це - Нестор другий.
              Зветься він - Некнижний.
      Таку заслугу прежде богом мав,
      що завжди був бери всіх богослужіннях,
      а й разу, ти скажи, невыгодный воздрімав.
      
      А це - Сисой, що хіть свою презміг,
      щодня ходив прежде річки у веретті
      і роздягався з голови давно ніг,
      щоб комарі кусали на очереті.
      
      Такі часи були благофортунні,
      що кожен подвизався зокрема.
      І жоден деяние неграмотный лишився втуні.
      Тепер таких подвижників нема.
      
         Блюзнірська мисль запала мені в душу:
         "Чому сверху них молитися я мушу?"
          
         Хіба оті, минуя німбів, без імен,
         в тій дорозі во Київ із Лубен,
         або оті, під лісом, із Волині,-
         хіба малограмотный більші мученики нині?!
      
      Стою. Дивлюся держи дніпровські схили.
      Сисой... Мардарій... Подвиги Ахили...
      
      Тут сень лилася. Тут пройшов Батий.
      Софроній... Пимен... Мученик... Святий...
      
      І каже дяк: - Немає у нас ліри.
      Та й розум вслед за бодягу зачепивсь.
      Сисой, Мардарій - мученики віри.
      А Байда що, од віри одступивсь?
      
      Аби слова, хоч завиральные идеи второзаконія.
      А що сильніше підпирає берег -
      молитва преподобного Антонія
      чи Наливайка мученицька смерть?
      
         Я й сам по себе колись проводив минута
                                   в молитвах.
         Та й думаю, на землі чужосторонській,
         що як но так,- ті гинули у битвах,
         а ті спасались держи горі Афонській?
      
      Триліси взяти, сотенне містечко.
      Це ж болт недавно, це ж базисная точка недалечко.
      За кілька днів ворожої облоги -
      ні жителя живого, ні залоги.
      Було містечко... А підходиш ближче -
      нема нічого. Тиша. Попелище.
      Лиш двигаться умирание з кривавою косою...
         А ти прийшла молитися Сисою.
      
      Сидів подвижник, як ведмідь у гаврі.
      Вже туточки книжки друкуються у Лаврі.
      Оно пройди під вікнами друкарні,-
      які листки просушуються гарні.
      Це ж скільки тама нового, дивовижного!
         А він тобі для Нестора Некнижного!
      
      Вже скрізь у нас є різні школи братські.
      Пів-України - сироти козацькі.
      Од Лохвиці вплоть до самої Молдови,
      пів-України - ведь козацькі вдови.
      Дітей сверх мужа ставити в ноги.
      Ні захисту во житті, ні допомоги.
      Такі ж гіркі, такі ж безобороннії!
         А їм однако те ж - относительно подвиги Февронії.
          
      Ти, певно, ще була тоді малою,
      як пролітала зірка із мітлою.
      А це було во пирушка годик страшний, если
      п"ятьох старшин козацьких розп"яли.
      
      І голови -
                хто звідки уроженец -
      поставили до народом.
      
      То жінка та, хорунжого чи сотника,
      що під стовпом лежала нежива,-
      то можна їй для Симеона   Столпника,
      що сверху стовпі мережив кружева?!
      
      ...Ох, безвыгодный такою аз многогрешный була й малою,
      коли летіла зірка надо Сулою.
      Це ж він оборона батька, це насчет Чурая.
      Це ж мати со временем лежала этак моя.
      
      Була зима. Якраз після Водохрища.
      Людей зганяли з усії Полтави.
      Щоб всі ж дивились получай таке видовище.
      А мати крижем лежала,
                     примерзали коси накануне снігу.
      
      На безвыездно життя! - допоки пишущий эти строки жива -
      мені во очах праздник сніг... та голова...
      
      - Чого ти плачеш? - дяк мене питає.
      Кажу: - Нічого...
                 Листя облітає.
      Та так, кажу, заплакалось само. -
      ...Вже семя вишнурковуються з церкви,
      а ми з дяком усе ще сидимо.
      
         - А ваш покорный слуга вже,- каже,-
                           черствію з годами.
         Вже вечоріє. Вже, мабуть, ходім.
         Десь там, вслед за монастирськими садами,
         певуче ж, є странноприїмний дім.
      
      ...Знайшли праздник дім десь получи задвірках Лаври.
      В дві дошки збитий стіл і вичовгані лави.
      
      Духoта сиза, як відьомські коси,
      аж пломінці получай гнотиках дрижать.
         І богомільців цілі стоси
         накануне очима предлежать.
      
      І каже дяк, хитнувшися: - Дитино!
      Мовчу оборона ліс і безвыгодный кажу оборона степ.
      Та краще ж ночувати десь під тином,
      аніж оцей лахмітяний вертеп!
      
         То ми пішли, та майже так, надворі,
         сухого листя трохи нагребли,
         та лежимо, та й дивимось на зорі.
         Та й, каже дяк, свободу обрели.
      
      Над нами вітер, листя ронячи,
      хитає гнізда гайворонячі.
      
      Дашок благий, планета сира,
      і тягне холодом з Дніпра.
      
         Усе б нічого, ми б ранее і спали.
         Міцні під небом сни подорожан.
         Але ченці получай обрезки наступали
         і дзвоником будили нічліжан.
          
         Оце одиночный виходить з-за собору,
         доземну рясу тягне вслед за собою.
         А немного погодя і другий -
                       стриб посредством канавку,
         збирає знову мідяки в карнавку.
      
      - Оце эдак греза приснився у столиці,-
      промовив дяк, сідаючи бочком. -
      Що вариш ти вареники на криниці
      і жовте листя ловиш друшляком.
      
      Удрав шпака, як кажуть, знакомито.
      Що ж, можна спати і для цій стежі,
      якби ж мені невыгодный ставили копито
      на саму бюст ці праведні мужі.
      
      Пошарудівши у сухому листі,
      дістав з торбини пучку тютюну.
      - От,- каже,- кляті,- каже,- чорноризці;
      Сон перебили. Вже моя особа невыгодный засну.
      
         Сиджу, дивлюся,- вік прожив на світі,
         получи те гніздо у тому верховітті
         та й думаю: дурний ти чоловік,
         що через прожив получи світі цілий вік
         і, наловивши повну душу гав,
         гнізда собі ти этак і не зібгав.
      
      ...Колись на селі, що зветься Темногайці,
      а йшов мені тоді двадцятий рік,
      мене хотіли прикрутить быть Гальці.
      Хвалити бога, вирвався і втік.
      
      А ще колись, ради Дідьковою Греблею,
      під Києвом, отут, бери Ірпені,
      я знов притульним затишком погребував,
      а вже й під сороковушка гухнуло мені.
      
      Любив ваш покорный слуга панну, Птимченко-Заглобську.
      Уже й надхмарні замки будував.
      "О рани Єзу, барин муві по-хлопську!" -
      сказала панна. Я зрезигнував.
      
      Ну, та й нічого. Так мені і треба.
      Немає щастя, - можна жити без.
      В душі людській, крім видимого неба,
      є одинадцять всячеських небес.
      
      Був регентом, і був моя персона канархистом.
      Любив людей і обминав юрму.
      І відзначався коромольним хистом -
      несклонностью ко духовному ярму.
      
      Пізнав любов, пізнав моя персона і ненависть.
      Гарячий був, доходив впредь до нестям.
      Колись автор этих строк жив. Тепер мы розминаюсь
      з людьми, з лісами, з небом і з життям.
      
      Дорoгу маю, ту єдину втіху.
      Лахва дякові, поки отнюдь не зима.
      Ото таке - цвірінь та во стріху.
      А що, як стріхи власної нема?
      
         Бував ваш покорнейший слуга скрізь. Душа у мене боса.
         Пройшла тернами множества земель.
          
         І брагу пив, напарену із проса,
         мальвазію також і мушкатель.
         В тюрмі варшавській був я кілька діб,
         жував у Празі семидальній хліб,
         во Молдові їв солодкий виноград,
         ногами зміряв всенький Семиград,-
         та у якій отнюдь не був автор этих строк стороні,
         щось наче завжди плакало в мені:
         іди туди і віку вслед за тем дожий,
         у землю рідну, дескать ти всім чужий.
          
         Мандрівний дяк, объединение світу волочуся,
         отнюдь не маю ні родини, ні рідні.
         Зустрів тебе та якось і незчувся,-
         беспричинно держи душі потепліло мені!
      
      Ти быстро підеш, дівчино, додому,
      в свою Полтаву, вплоть до тії ріки.
      А с годами якомусь хлопцю молодому,
      мабуть, твої вже сняться рушники.
      
      Щастить а людям. Ех, ти, дяче, дяче!
      Не був би ти самотній получай віку,
      якби хоч единовременно во судьбі своїй бродячій
      зустрів колись ти дівчину таку!
      
         Не подивуй, если аз многогрешный раптом зникну,
         Боюсь печалі, що предварительно тебе звикну.
      
      ...Десь во пахнуло б"ють вслед за звичаєм пустельним.
      Оце такий тепер у Лаврі дзвін.
      Так били во доска перші преподобні,
      коли ще ліс був богу перед колін.
      Коли іще во розбійницьких печерах
      валялись просто-напросто так кістки, ведь череп.
      І безвыгодный було ні мурів, ані брам,
      лише получи и распишись зрубі зарості малини
      і перший обветшавший дерев"яний мечеть
      з престолом ще із каменю і глини...
      
      Тепер у Лаврі - мол вже ті ліси?
      Де молитовна тиша по-над лісами?
      Лише Дніпро, братуха вічності й краси,
      тече на лугах тих самих і где-то само.
      
      А по-над Дніпром, нате цій святій горі, -
      тут ціле місто, з гутами, ровами,
      з надбрамними кремезними церквами,
      з монастирями вже на монастирі.
      
      Аж опасение бере. Стоїть новоприбулець,
      ніде малограмотный втрапить, поки безграмотный спитав.
      Самих туточки келій - кілька добрих вулиць.
      Самих церков - нате кілька тих Полтав.
      
      Якби отнюдь не дяк, так що б ваш покорный слуга і робила?
      Він знає все, сивесенький спудей.
      ... Пустельник б"є на пустельне било.
      А во цій пустелі - тисячі людей.
      
         Тут є такі, що трохи чи не плазом.
         Сліпі, німі. Із кармазинах є.
         Чи нас Господь почує усіх разом,
         коль в такой мере клянчить кожен про своє?
      
      А моя особа ж прийшла з такого далеку!
      Тут, кажуть, є стара як світ
      больнична церква рядом шпиталику,
      десь после біля святих воріт.
      
      Давно колись, соответственно всіх превратностях,
      як каже дяк, її возвів
      при Лаврі, бувши здесь привратником,
      один з чернігівських князів.
      
      То человечество йдуть оце й понині,
      бо, кажуть, ніби легшає людині,
      як пом"янути саме во ній,
      у тій церковці кам"яній,
      своїх померлих... Пом"яну
      і попелом розвіяного батька...
      і матір, що звела моя особа у труну...
      Тих, що суть невыгодный виговорює...
      Гордія... Ганну і... Григорія...
      
         Мені б молебень відслужити.
         Жива, в таком случае якось крестины жити.
      
                        * * *
      
      ...Останню ніч так ми уж й безграмотный спали.
      І знов ченці в шлепанцы наступали.
      Бухикав дяк, і дощик моросив.
      Ото, мабуть, грязюку розмісив!
      
         Зітхає дяк, бурмоче: - Ех-хе-хе!
         Холодний світ, бодай йому лихе.
           В життя приходиш чистий і красивий.
           З життя ідеш заморений і сивий
      
      Мабуть, під ранок моя персона таки заснула.
      Така мене утома огорнула! -
      якийсь короткий, нечутeнний сон...
      Прокинулась від крякання ворон.
      Дашок дірявий, дощана стіна.
      Дяка немає. Тиша. Я одна.
      
      А возьми саквах лежить мені новость -
      в червоні квіти хусточка тернова.
      
           І ранок був, і дощик моросив.
           Вже й дубочек ту хустку
                            листям притрусив...
      
      Пора й мені. Пора й мені, пора.
      Піски, піски... і синій плин Дніпра...
      і ліс... і шлях... і явір... і криниця...
      Куди іду?!
           Хто жде мене, крім Гриця?
      
      Кричать ключі у небі журавлині.
      Кому, і що, й навіщо говорить?
      Лягти під лісом, что-то около як ті, з Волині...
      І догоріть... і свічка догорить...
      
      Але іду, розмотую дорогу.
      Була получай прощі, помолилась богу.
      Купила на Лаврі кілька свічечок.
      Зустріла добру у житті людину.
      І з тих усіх дякових балачок
      усе частіше згадую єдину,-
      
      ту найсумнішу втіху, далебі:
      комусь в світі гірше, як тобі.
      
      А вже й ті села, як одні могили.
      Потроху вже й доходжу вплоть до Лубен
      Григорівка. Семенівка. Панфили.
      Святий Григорій... і святий Семен...
      
      ДІДОВА БАЛКА
      Розділ VII
      Зима старенькі стріхи залатала.
      Сніги рожево міняться во полях.
      На всі торана замкнена Полтава
      козацьку чату вислала сверху шлях.
      
      Їх кілька душ, у них далекі очі.
      Між ними Іскра і Лесько Черкес.
      Сніги, сніги... Сліди ще тільки вовчі.
      Порожній чечетка і тиша перед небес.
      
      Гризуть вудила коні з нетерплячки.
      Поривчий вітер вихолку несе.
      Сніги, сніги... З якої б так болячки
      так втихую все? І тихомолком что-то около - безвыгодный все.
      
      Ген хуторів причаєність глибока.
      Он хтось іде на Полтаву з клумаком
      І далина получай всі чотири боки
      перехрестилась чорним вітряком,
      
      ...Стара моя Полтавонько, Олтаво!
      Щоразу объединение загладі молода.
      Ох, скільки дзвонів тих одкалатало,
      коли тебе пустошила орда!
      І як літали стріли половецькі
      і клекотіли степові орли!
      Минулих літ великодні мертвецькі
      тебе густим мовчанням облягли.
      
      І що лишалось від твоєї вроди?
      Безлюдних дворищ виляглі тини,
      між попелищ некопані городи,
      де рили землю дикі кабани.
      
      А потім знов бери тому потолоччі,
      несіяні, мов квіти і трава,
      пробились люд і протерли очі,-
      Полтавонько, ти как-никак жива?!
      
      Плакучі верби сплакали у воду
      гірку пилюку одболілих літ.
      З підземних нір зацьковану свободу
      попідруки ти вивела получи и распишись світ.
      
      Позаростали рутою руїни.
      І знов твій альт тугою примовк.
      В твоїх лісах, по-над водами твоїми
      своїм богам молився король Витовт.
      
      Зминули дні. Ти старшала роками.
      Ішла у юпитер і вростала на грунт.
      Тебе обняв залізними руками
      чужий король, неситий Сигизмунд.
      
      І знову, знову, знову під"яремна!
      Чи вже собі ми про малограмотный дамо,
      що й Вишневецький, виродок Ярема,
      свій власний кат, запріг тебе на ярмо?!
      
      І знову захід - наче багряниця.
      І знов надія во розпачі оман.
      Де впав Павлюк, со временем виріс Остряниця,
      і всі кайдани розірвав Богдан!
      
      І знову лихо. Не пройшло і году,-
      у Білій Церкві складено угоду.
      І знову ти лишилась возьми поталу,
      і знову панство суне получи Полтаву.
      
      Щоб знов тебе поставити навколішки,
      щоб ти була рабою, як колись.
      Он знову сыны Земли з хуторів навколишніх
      в твою фортецю степом потяглись.
      
      Іде, біжить - усе, що є живого.
      Жене корів, кульгає поперед узбіч.
      О давнє місто, звикле поперед облоги,
      яка тривожна если во тебе ніч!
      
      ...Козацька чата поднимать брови получи шлях,-
      по самий обрій порожньо на полях.
      
      Тепер обращение тарарам пройдуть хоч облавою,
      то вже торчать покинуті двори -
                 людські осади следовать Полтавою,
                               поодинокі хутори.
      
      Пустеля, степ...
      ворон голодні гвалти...
      Нема кому із ким заболтать
      Лише димок із Дідової Балки
      курить собі у твердь та й курить...
      
         Там дід живе, пирушка самий дід Галерник,
         немрущий дід, самітник і химерник,
           що, років двадцять бувши у неволі,
           сейчас ж коли вернувся, а й тепер,
           що безграмотный різьбить,- у нього мимоволі
           подібне до манесеньких галер.
           Ложки, ковганки, різні голянички,
           миски косарські з вухами, сільнички.
           А вже таку різьбовану і ловку
           ніхто, як він, не зробить салотовку.
            
           То винесе в Полтаву, в таком случае соответственно селах
           (як далеко не замети, звісно, й безграмотный дощі).
           Отож на турецьких дідових галерах
           Полтава і затовкує борщі.
            
           Ніде й душі уж на виднокрузі,
           і тільки з Балки Дідової - дим.
           Це ж, певно, він у тій своїй ярузі
           держи цілий степ залишився один.
      
      - Гей, діду, діду, од дороги близько!
      Гей, діду, діду, як ви там, живі?
      
      - Та й те сказать,- хіба це вперше військо
      у мене пройде тутовник объединение голові?
      
      Присунув пень,- це на нього вслед ослоник.
      Та й сів стругати з липи ополоник.
      
         У хаті тепло. Пахне деревиною.
         Коріння повно, всякої різьби.
         Під сволоком, між музыка а калиною,
         шматки сухої липи і верби.
      
      Сказав Іван: - Казали добрі люде,
      це ж місяць грудень, літо ще коли.
      Тут пройде військо, хтозна, як после буде.
      В Полтаві ви б цей момент перебули.
      
         - Не хочу людям завдавать мороки,
         сидіти сидьма получай чужій печі.
         У мене квартира тогда своя, нівроку,
         свій домовик, свої возлюбленный рогачі.
      
      Котору зиму аз многогрешный вже перечовгав.
      І домовик зі мной домував.
      Оце сидів держи припічку учора, -
      сміявся, плакав, руку подавав.
      
         Якби моя персона міг вас бути у пригоді,
         а так ж оборона щаблю думати вже годі.
          
         А був колись такий великовоїн! -
         од трьох шабель ще й досі не загоєн.
      
      Та й знов узявсь стругати свою ложку.
      - Отак собі і тупаю потрошку.
           У бога смерті не благаю.
           Нічого, прийде і сама.
           Я ополоники стругаю,
           а людям їсти що нема.
      
      ...Помовчали. Душа шукала слова.
      Воно трудне, невыгодный виважиш для хунт.
      Кінчався день. Потріскували дрова.
      В печі горіло, наче Трапезунд.
      Мигтіли різні во полум"ї химери,
      різець блищав у діда у руці.
      Пливли в соответствии с хаті крихітні галери -
      ковганки, салотовки, поставці...
      
      - Ну, хто насчет що, а мы относительно Наливайка.
      Вона співає чи уж мовчить?
      
      - То вже далеко не співи. То підбита водорез
      отак, упавши, нате степу ячить.
      
      В ній наче щось навіки проминуло.
      Прийшла із прощі дивна і гірка.
      Так від людей Марусю відвернуло,
      що вже нікого й на хату неграмотный пуска.
      
      Усе одна. Нічого їй далеко не треба.
      Все їй чуже. Здоров"я теж нема.
      Та проща, ті ночівлі проти неба...
      оті нестатки вічні... та тюрма...
      
         Не дай бог, може, на неї і сухоти.
         Я всегда боюся - рине горлом кров.
         А далеко не приймає жодної турботи,
         а во хаті ж что-то около - ні хліба, ані дров.
          
         Порадьте, діду, ви ж їй наче батько.
         Невже ж вона й загине так сама?!
          
         - В такій біді ніхто вже не порадько.
         Немає ради. Ради здесь нема.
          
         Чого рвеш комір? Тут хіба задуха?
         Е, ні, стривай, нічого це не дасть.
      В житті найперше - це притомність духа,
      тоді і вихід знайдеться з нещасть.
      
      Душа у тебе має бути крицею.
      Так плакати безграмотный гідно козака.
      Твій батько був; Іване, Остряницею,-
      наступний гетьман після Павлюка.
      
      Ти ж син його! Душі безвыгодный занехаєш.
      Не маєш права, ти ж таки отнюдь не Гриць.
      Ось пройде час, когось і покохаєш.
      Преславен рід полтавських Остряниць!
      
      - Та, може, й если Гандзя або Настя.
      Та, може, й сином закріплю свій рід.
      А юж малограмотный если во світі мені щастя,
      поки живу я, поки й сонця світ.
      
      Ми з нею рідні. Ми одного кореня.
      Мабуть, единолично лелека нас приніс.
      Батьки у нас безстрашні й невпокорені
      і матері посивілі од сліз.
      
      Минув праздник час, ті грози відгучали.
      Нові громи схрестились держи мечах.
      Ми з нею - діти однії печалі.
      Себе читаю у її очах.
      
      Минають ночі думами, півснами...
      І моя персона минаю... і минають дні...
      Вона мовчить і думає піснями.
      І неграмотный минають лиш її пісні.
      
         ...Кінчався день. Сумна і тонкоброва
         дивилася Марія з божника.
         Вогонь горів, потріскували дрова,
         шовкова шпон бігла з держака.
         Кіт спину вигнув у тигрясту смужку,
         помуркотів та й знов заліг у стружку.
         І хаті знов неграмотный вистачило ока:
         хтось десь промчав, а балка заглибока.
         І тільки сніг посипався з гілляки.
         - Агов, Іване, возлюбленный еще поляки!
      
      - От ми тогда трохи і притрем їм роги.
      А ви здесь живете біля дороги,-
      сказав Іван, підвівся із ослоника.
      
      А дід собі стругає ополоника.
      - Нікуди я, Іване, неграмотный поїду.
      А в дальнейшем і Ворскла скресне на берегах.
      Та й тим ляхам який пожиток з діда?
      Живу тут, як закопаний во снігах.
      
      - Дивіться, діду. То ж такі ватаги.
      Ніде ж нікого, важите життям.
      - З життям ведь так, так гра навпереваги.
      Сюди-туди, неграмотный стямишся, - вже й там.
      
      - Що ж, вибачайте.
                       - За що вибачати?
      Мені що турок, що литвин, що лях.
      
      ...Над самим краєм пролетіла чата,
      і кінь із балки вимчався нате шлях.
      
         Вже во небі й місяць вистромить рогульку,
         і в порозі намерзає лід.
         А дід загнать корінькову люльку
         і довго ще дивитиметься вслід.
         І довго-довго если наслухати
         оту раптову тишу хуторів.
         Жар вигребе із печі, щоб до хати
         сверху цей димок чужий хто не забрів.
          
         Залив праздник жар. І виніс головешки.
         А ти во кутку постоїш, кочерго.
         Та что-то около от повештався, повештався,
         ведь таково воно ще й наче не того...
          
      ОБЛОГА ПОЛТАВИ
      Розділ VIII
      Степи і ніч. І хвища по-над степами.
      Полтавський большак сніги перемели,
      Вороже військо ломиться у брами.
      Глухі ворота. І мовчать вали.
      Стоїть табор за перси у заметах.
      Вже встигли санищи льодом обрости.
      Терпи, Полтаво. Помолись после мертвих,-
      передні коні в"їхали во хрести!
      
      Полтава спить. А панство - чи отнюдь не на гості.
      Сахнувся кінь. То ями, ведь горбки.
      Хрести, хрести...
                    І торохтять, мов кості,
      на тих хрестах промерзлі рушники.
      Січе хуртеча, гостра, ніби шклиста.
      Піввійська вже безвыгодный встоїть возьми ногах.
      Стара тополя, чорна та безлиста,
      ворон гойда возьми цвинтарі на снігах.
      
      Пани кленуть у лютому безсиллі.
      Це ж предварительно Полтави ледве дотягли!
      Прослалось військо возьми чотири милі,-
      хоч головою бийся об вали.
      
      На цій землі було вже їм бувальців,
      тут Заступник никак не сіяв з неба їм крупу.
      Простягнеш руку - і безвыгодный заметно пальців,
      так хуртовина хозяйствовать у степу.
      
      Шугає вітер, сатаніє хвища.
      Ще спробуй после этого багаття розвести.
      Аж -де праздник ліс!
                  Хоч спалюй топорища
      або рубай получай цвинтарі хрести.
      
      Але ж неграмотный можна людність дратувати.
      Тут обряд увійти минуя перешкод.
      Тут венчание мирно.
                     Все перетривати.
      Схизматики - розпечений народ.
      
         Як невыгодный кричи, як браму не виламуй,-
         ублажение є, в таком случае впустять. Та коли?
         ...Вали високі. Що со временем за валами?
         Глухі ворота. І мовчать вали.
      
      А вранці, тільки почало світати,
      де отнюдь не було, здається, ні душі,-
      а вже простаивать наведені гармати,
      і возле лафетах - мирні гармаші.
      Ніхто з панами невыгодный горячить бійки
      і навіть слів дошкульних невыгодный вжива.
      Хто кочегарить дерев"яні носогрійки,
      хто горячка во гаківниці набива.
      
      Сторожа, та стоїть собі бери чатах.
      Та всегда їх більш по-над массово вирина,-
      у чорних свитах, у шапках кучматих,
      в кобеняках з овечого сукна.
      Ніхто нічим нікому далеко не вгрожає,
      ні во кого шабля неграмотный блищить на руці.
      Лиш для румын козацтво походжає
      і вслед за щитами залягли стрільці.
      
         А вже шляхетство інеєм взялося,
         і вже охрипло панство від проклять.
         Кричіть, бряжчать,
                        ворота вщент розносять.
         Але ж ширинка ковані. Стоять.
      
         Якусь годину безвыездно це потривало.
         То їхній головний пояснень зажадав.
         А це від Пушкаря козак з міського валу
         такий універсал в списі їм подав:
      
      "Панове! Ви і ми-це рівні двуха народи.
      В боях рішили спір, і вільні ми тепер.
      Ви, значить, принесли до самого нас свої клейноди.
      Свого орла також. А нащо нам орел?
      
      Наш тьма стоїть у полковому місті.
      Це знаменовать - стоїмо ми для своїй землі.
      А ви тогда хто такі? Стояли б десь сверху Віслі.
      У нас здесь гетьманат, у вы затем королі.
      
      Були б і ви, і ми таким би чином дома.
      Було б і вам, і нам кращіше в такой мере обом.
      Угода? Це ж яка? Вона нам невідома.
      Про що й звіщаєм вы з печаттю і гербом.
      
      Між іншим, ви такі пощипані війною
      і маєте харчів где-то немного насчет запас,
      що если раптом здесь піднімете ви зброю,
      то місце цих подій невыгодный свідчить проти нас".
      
         ... Минають миті, довші від століть.
         Дозорці ходять, наче на прогульку.
         Полтавський пропасть як вкопаний стоїть.
         Пушкар мовчить.
                       І тільки гвоздить люльку.
      
      - Якщо ми здійсним ці статті угоди,-
      дозорці гомоніли для валу,-
      то й цей останній острівок свободи -
      Полтавщина - потрапить на кабалу!
      
      То це ми стільки вибули війни,
      щоб знов сюди вернулися вони?
      Щоб у Полтаві, полковому місті,
      стояло шляхти получи и распишись кутку соответственно двісті?!
      
         Вже й беспричинно життя, як льох без душника.
         Нема если і жінку пожаліти.
         Так маловато нам свойого Вишняка,
         потрібні нам ще їхні живоїди!
          
         Впустить во Полтаву військо його мосці?
         Е, ні, даруйте, тогда нема дурних.
         Якщо їм враз во шуршики не дамося,
         в таком случае згодом звідси й вдаримо на них.
      
      Вже дехто й занудився быть дозвіллю:
      - Якби хоч стрельнуть,
                        хоч пшоном, хоч сіллю.
      
      Отаман Гук, що круглым счетом гукає ловко,
      уже їм з валу гне сухого вовка.
      
      Лише Горбань хапає дрижаки.
      Кричить: - Угода! Нарушать неграмотный смійте! -
      Він думає,- як впустять їх таки,
      то перш вслед до сей времени вони повісять війта.
      
      Вишняк, праздник крутить, преповажний пан,
      такий, що всіх панів перепанує.
      Учора, кажуть, приміряв жупан.
      Іти послом до самого шляхти пропонує.
      
      Але ж полковник невыгодный веде і вухом.
      Невже ж таково і неграмотный виступим возьми прю?
      Лесько сказав:
         - Як бухнем одним бухом!-
      Пушкар сказав: - Я вас поговорю!
      
         Тут головне - спокійно і без крові.
         А затем почнуться ночі сильвестрoві.
         А затем Хрещення, Знайдення Глави...
         Це перемир"я, хлопці, до трави.
      
      ...Іван стояв, дивився нате валу.
      Все под ним було як сверху долоні.
      Здіймало військо сніжну кушпелу.
      От коней шкода. Дуже добрі коні.
      
      Це ж -де малограмотный йшли, забрали під сідло.
      Така зима, морози іорданські.
      Ич, скільки панства з ними прибуло!
      Один приїхав у кареті гданській.
      
      І німці є. Теж лицарі тевтонські.
      Усе кричить, нуртується, гуде.
      Звалити хочуть стіни єрихонські.
      Нічого. Вал міцненький. Не впаде.
      
         От тільки суходол од дороги близько.
         Гей, діду, діду, ви ще там живі?
         Та й те сказать,-
                          хіба це вперше військо
         у нього после этого пройшло в области голові?
          
         Пливуть по-над степом хмари волохаті.
         Живе после якось, як еще безвыгодный є.
         Один-один.
                  І домовик у хаті
         сміється, плаче й руку подає...
      
      А десь окремо, як болюча згадка,
      стоїть следовать зиму нахолола хатка.
      Над Ворсклою, під тими яворами,
      де вже ніхто безвыгодный світить вечорами.
      І тільки вогник блимає вгорі.
      Там, певно, Князь мира живе на монастирі.
      
      І вже забута богом і людьми
      живе Маруся на захистку зими.
      У снігових завоях завірюхи,
      де вже од хати тільки острішок,
      калиною годує омелюхів,
      отих жовтеньких стомлених пташок.
      
      Лиш период від часу прогучать копита.
      А дальше поперед хати й стежка-дорожка малограмотный пробита.
      Біліє сніг во лелечому гнізді,
      і льоду вже намерзло півбадді.
      
      Хоч би десь вийшла на церкву, поміж люди,
      а так ж одна, ніколи і нікуди.
      Сухотний буханье надриває груди.
      Стоїть зима. Короткі сірі дні.
      Вночі горять сторожові вогні.
      
      Щодня, щомиті изобилие напоготові.
      Іван мовчить.
                  Думки тепер тернові.
      І лиш бринить, як болісна струна:
      а як Маруся, як а вслед за тем вона?
      
         ...Та як, нічого. Нарікати гріх.
         Хіба пишущий эти строки вже нещасніша следовать всіх?
      
      Живе ж оно Ящиха Балаклійська.
      А голосила ж років півтора.
      А чоловік а малограмотный вернувся з війська,
      живе ж вона, нічого, отнюдь не вмира.
      
      Отак і я, привикну, якось житиму.
      Ніхто і безвыгодный побачить, як тужитиму.
      
      Та тільки ж автор этих строк вдовища безграмотный Блаклійська.
      У неї половина отнюдь не повернувся з війська.
      Поліг, загинув, вбитий молодим.
      Їй можна вічно плакати после ним.
      
         Щаслива ти, Ящихо Кошова!
         А я... Хто я? По кому я вдова?!
      
      ...Так і живу. Минаю, наче хмарка.
      Вся облітаю, як осінній лист.
      То мишеня майне із закамарка.
      То дров підкине дядько Шибилист.
      
      То ти розважиш тугу нещадиму.
      То якось ваш покорнейший слуга і викреплю цю зиму.
      
         Так, сплю никак не сплю, зіщулюсь на печі.
         І виє собака в місяць уночі.
      
      Іван узяв ту руку, мов крижину:
      - Ходім зі мною, доленько, ходім.
      Якби мені ти стала ради дружину,
      яка б ведь радість увійшла на мій дім!
      
         Не повернула навіть голови.
         Лише печальне очес з-під брови.
         Важка вытьё чорної коси,
         і тільки тінь колишньої краси.
      
   - Кого ти любиш, Іване?
                        Мене
                            чи свою пам"ять?
   Красива мы була, правда?
                          Схожа на свою матір.
   Смілива аз многогрешный була, правда?
                          Схожа на свого батька.
   Співуча ваш покорный слуга була, правда?
                          Схожа на свій народ.
   А тепер моє обличчя зведене судомою болю.
                                 Вмираю від сухот.
      
           Сама від себя вже вмерла.
           І ти це, Іване, знаєш.
           Оце, що від мене лишилось,
                    то, власне, еще отнюдь не я.
            
           Ти любиш малограмотный цю, Іване.
           Ти пам"ять свою кохаєш.
           Щасливий всех благ нею, Іване.
           Бо пам"ять завжди твоя.
            
           - Я і тоді любив тебе прежде болю.
           А вже тепер, Марусю, й поготів.
           Дозволь мені лишитися з тобою.
           Отак як є. Без змовин і сватів.
            
           У церкву підем. Піп нас обвінчає.
           Весілля справим. Пушкаря позвем.
           Як малограмотный полюбиш, в мене вистачає
           в двох любові. Якось проживем.
            
         - Мене, Іване, - отаку понівечену?
         Мене, Іване,- отаку гірку?
         Хай Зиждитель пошле тобі хорошу дівчину,
         ще будеш ти щасливий держи віку.
          
         На тому досить. І кінець розмові.
         Не надобно й говорити нам ради те.
         Моє життя - руйнoвище любові,
         -де вже ніякий цвіт не процвіте.
          
         - Останній плід для Чураївськім вітті!
         Оббив тебе такий жорстокий грім.
         Хоч би була залишила получи світі
         дитиночку із голосом твоїм!
      
      - Вже неграмотный залишу, долю змарнувала.
      Вже неграмотный залишу, время мій підоспів.
      Якби тепер, мабуть, моя особа заспівала,
      було б це вже хрипіння, а безграмотный спів.
      
      Так і живу, минуя голосу, німа.
      Пісень немає - і мене нема.
      
         ... Оце і совершенно що є тепер у мене,
         моя матусю, нене моя, нене! -
         ота могила, держи могилі хрест,
         і для деревах білий ожелест.
          
         Була у мене мати, наче бджілонька.
         Тепер ваш покорный слуга здесь лишилася сама.
         Стоїть її холодная постілонька.
         Все як було. А матері нема.
         Це пишущий эти строки убила, я! Її, хорошу.
         Картай себя поуже чи никак не картай.
         Про що, Іване, аз многогрешный тебе попрошу,-
         піди з могили сніг поодгортай.
          
      Іде Іван. І знову повертає.
      Думками сніг з могили одгортає.
      Вороже військо... Цвинтар присутствие дорозі...
      Четвертий тиждень місто у облозі.
      
         ... Рубають, кляті, Пушкарівський ліс.
         Тріщіть і стогнуть, валяться дерева.
         Там і селение из-за лісом - Пушкареве.
         Рубають, кляті, Пушкарівський ліс!
      
      Старі дуби і парость молоду -
      аби сьогодні, а на первых порах малограмотный дбають -
      рубають криво, косо, без участия ладу,-
      аж эдак і видно: малограмотный своє рубають.
      
      Що день, що ніч,- рубають, целых гуде.
      Із валу различимо - звозять предварительно дороги.
      Та ще й підстрелять зайця де-не-де,
      та ще й ведмедя викурять з барлоги.
      
      Сто років ріс. І ще сто років ріс.
      Полковнику! Це ж богослужение провалитись,
      щоб таково оце стояти і дивитись!..
      Рубають, кляті, Пушкарівський ліс.
      
         Пушкар -нічого. Глянув - і нічого.
         Спокійні очі. Сива голова.
         Шорстка кирея кольору нічного.
         Дивився.
                 Думав.
                     - Швидше б та трава!
      
      ...Вночі по-над массой палахтить заграва.
      І попіл пахне частью Триліс.
      Як девственный звір, обкладена Полтава.
      Горять багаття - Пушкарівський ліс.
      
      Горять багаття. Панство смажить вепра.
      Десь доп"яли старого сікача.
      Сидять, неначе виходці із пекла,
      усі госпожа полтавського ключа.
      
      У тих снігах, у тому палахтінні,
      заслухані у власну маячню,
      сидять, як хижі сатанинські тіні,
      у пурпурових відблисках вогню.
      
      І тільки цвинтар чорними хрестами
      із ночі підступає до самого багать.
      І вихолка ніяк безграмотный перестане,
      як привиди, у п?тьму одбігать...
      
         Оскільки ж мир,
                       стріляти нам безвыгодный можна.
         Лесько тупцює, сильно перемерз.
         У труби грають. Наволоч вельможна
         хозяйка з собой танчить полонез.
          
         Мовляв, їм добре. Козакам в досаду.
         Ось почекай, мазурку ще утнуть.
         Ми видержим. Хай танчать до упаду
         Вони стріляти першими почнуть.
      
      ...Стоять вельможні. Діло затяжне.
      Здається, беспричинно стоятимуть довіку.
      Лесько сміється: - Голод підіжме
      чкурнуть, як чорт від кукуріку.
      
      От хто веселий, эдак оцей Лесько.
      Біда йому для того смутку безграмотный причина.
      Бо як приніс получай світ його бузько,
      то где-то і виріс наймитом хлопчина.
      
      Так присутяжив змалку його чмир,
      так остогидли стусани і кпини,-
      а здесь війна. А це ж таки отнюдь не мир.
      В чмира табун, а у Леська - й шкапини.
      
         Вдовиний син, замріяна душа,-
         вже сто їхня вийшла із Опішні,
         а він біжить вслед ними, як лоша,
         і гірко думи думає невтішні,-
      
         що як но так, на похід йому пора,
         сімнадцять літ, а він сидіти буде?!
         Якби коня позичити во чмира,
         а шаблю він і во битві роздобуде!
      
      ...Його піймав хазяїн у степу.
      З чужою во коллегия приведений конякою,
      він пояснив, що квапився во похід,
      отож безвыгодный встиг чмиру сказати "дякую".
      
      Подумав оценка і розсудив їх так:
      що він но вкрав невыгодный гроші, неграмотный з городу.
      Іде війна. А що ж в таком случае после козак,
      котрий коня далеко не має на походу?
      
      Що він чмиру ніяка ж далеко не рідня,
      а весь життя старається, гарує.
      Не доробився перед свого коня,
      то бенц йому хазяїн подарує.
      
         Отож тепер, він хлопець при коні.
         Хоробрий хлопець, неграмотный якась там хлипавка.
         ... Лесько сказав: - Хіба це голод? Ні.
         Це прямо-таки піст. На те ж воно й пилипівка.
      
      ...А дні ідуть. Удaвнилась облога.
      Вже навіть звикли. Йдеться до самого Різдва.
      З усіх боків одрізана дорога,-
      Полтавонько, ти все жива?
      
      Вже навіть хтось пішов бери вечорниці,
      об землю вдарив лиха того шмат.
      Дівки собі останавливаться біля криниці,
      а парубки останавливаться біля дівчат.
      
      Грицькова мати доживає віку.
      Отаман Гук гукає для валу.
      Шинкарка Таця сіла получи и распишись публiку,
      за блудодійство врізано полу.
      
         В неділю був базар.
                        Вже чим в дальнейшем торгували,
         але ж таки - во неділю був базар.
         Баби бери тяга дві качки продавали.
         Хто виніс мак, хто рибу, хто узвар.
      
      Хтось навіть бачив справжню паляницю.
      Дзизь навіть трохи душу закропив.
      Лесько, продавши гриву гривострижцю,
      собі свирель гвинтовану купив.
      
      Зате було матерій бери базарі! -
      зарбаф, штамет, об"яр і алтабас.
      А нащо ті шовки та мухоярі? -
      Тепер купляй китайку оборона запас.
      
      А ще були после этого прянощі й приправи.
      Такі ж приправи гарні, як бери сміх:
      Шапран та перець,- давно якої страви?
      Чи пирушка мушкатний запашний горіх?
      
      Імбирцю, може? Може, кардамону?
      Цитрон заморський,- гріш йому ціна,
      коли керсетку симпатия яку червону
      дають ради вузлик прілого пшона.
      
         Такий свят-вечір, що нема й куті.
         Стоїть Іван. Над оптом крупка сіє.
         - Чого стоїш отут для видноті?
         Ще стрілить хто.
                 - Не стрілить. Не посміє.
      
      Був у Марусі. Снігом замело.
      Прийшов предварительно неї, навіть далеко не зраділа.
      А получай свят-вечір як вона сиділа,
      то вже од неї тіні те було.
      
      Мовчить Іван, потемнівши лицем.
      Очей далеко не зводить з полина і дороги.
      І кожна мить в таком случае може буть кінцем,
      то може буть початком перемоги.
      
      ...А це якраз після Різдва уранці
      ушкварили панове навдиранці.
      Налаштували з ночі свою валку,
      вже сверх погроз, безо лютих перехвалок,
      знялись тихенько - та й у чечетка безмежний.
      То вже тепер хоч цвинтар незалежний.
      
      Бо поки тогда вони під оптом бігали,
      у ці потерна ступою товкли,
      у спину їм з Брацлавщини й Чернігова
      нових повстань пожежі припекли.
      
      То й мусили подчистить свої застави,
      мабуть, сейчас далеко не тільки з-під Полтави.
      
      І відступили -- у полях тих самих.
      За ними панство у ріжнатих санях.
      І їхній ксьондз, небритий півзими,
      закутаний во тутейші килими.
      І те кварцяне військо зашкарубле,
      і ті гусари, зведені получи и распишись пси,
      в обледеніле хутряне шкаруп"я
      ховаючи похнюплені носи...
      
      Вже й день-деньской минув, і обрії примеркли.
      Уже й людьми колея загула.
      І кволим дзвоном цвинтарної церкви
      жива Полтава глас подала.
      
      Ген-ген у полі бовваніє чата.
      А близ дорозі, жерлом у замет,
      стоїть покинута гармата,
      чавунний львівський фальконет.
      
      Де слідно кіньми, застрибали галки.
      Вечірнє сонце резво догорить.
      ...І знов димок із Дідової Балки
      курить собі у арша та й курить!
      
      ВЕСНА, І СМЕРТЬ,
         І СВІТЛЕ ВОСКРЕСІННЯ
      Розділ IX
      Весна прийшла круглым счетом якось несподівано!
      Зима стояла міцно предварительно пори.
      Вітри війнули з півдня. І тоді вона
      немов у Ворсклу з"їхала з гори.
      Ще сніг ковтала повідь широченна,
      і рала ждав іще тужавий лан.
      А під горою черешня наречена
      вже давно віночка міряє туман.
      Подовшав день.
                    Полегшали ці тіні,
      вечірні тіні спогадів і хмар.
      І дика бергамот на білому цвітінні
      на ціле закраина світить, як ліхтар.
      
      Уже на дітей порожевіли личка.
      Уже дощем надихалась рілля.
      І скрізь трава, травиченька, травичка!
      І сонце сипле квіти, як з бриля.
      
      Вже онде щось і сіють у долині.
      Вже долітає пісня з далини.
      Вже горлиця аврукає во бруслині,
      стоять на заплавах золоті лини.
      
      Тут танец нас така зелена балочка,
      там озеро, далеко не как ваш покорный слуга погляжу йому дна.
      Вже прилетіла голуба рибалочка,
      ніс во неї довгий, довший, ніж вона.
      
      Вже й дикі гуси во небі пролітали,
      вже й лебеді кричали крізь туман.
      Вже ходять на болотах біля Полтави
      ходуличник, крохаль і турухтан.
      
      Воскресли люди, хоч який хто квелий,
      після облоги схожі в примар.
      І монастир з цвітіння тих жарделей
      пливе у небо, як з рожевих хмар.
      
         О Боже духів і живої плоті!
         Я вперше усміхаюся, прости.
         Якась галузка во тому живоплоті
         і та некто пнеться, хоче розцвісти.
          
         Весна прийшла. Скасовано угоду.
         Вся Україна знову у вогні.
         Цвіте земля, задивлена в свободу.
         Аж навіть жити хочеться мені.
      
      Як гарно з хаті, як просторо на сінях!
      Як оживають ниви і сади!
      А щоб хоч щось лишилось получай насіння,
      на Пасху їли хліб із лободи.
      
         І знов лелека воздавать божеские почести до зірки.
         Клинець городу хоче врожаю.
         Є жменя жита, маку є півмірки,
         і чорнобривці, й трохи рижію.
      
      Спасибі, земле, вслед за твої щедроти!
      За білий цвіт, вслед те, що довші дні.
      Прийшла весна. Сухоти є сухоти.
      Все гіршає і гіршає мені.
      
      Уже од кашлю во грудях безвыездно зболіло.
      То во жар, ведь на зноба кидає. Ну ось,
      уже й моє намисто побіліло,
      мов памороззю сизою взялось.
      
      Як дивно, жар, але холонуть руки.
      А солов"ї чогось як навісні!
      Самотнім добре,- жодної розлуки.
      Сухотним добре, - таять навесні.
      
      От тільки шкода - вже безграмотный заспіваю.
      Город глушіє, - вже никак не прополю.
      Щодня ту ніч, як смерть, перепливаю,
      Життя, як промінь сонячний, ловлю.
      
      А дні стоять,- безвыгодный хочеться тужити!
      І кожна пташка хатку собі в"є.
      - Скажи, зозуле, скільки мені жити? -
      Кує зозуля... Цілий дата кує...
      
         Іван приходив. Так, посидів мовчки.
         Устав, пішов, оглянувся з воріт.
         Лише зимцерла укинулась в листочки,
         підняв їх знову гетьман у похід.
          
         Заграли знову труби прежде походу,
         війнуло громом з Тясьмина-ріки.
         данный богами підняв козацтво за свободу,
         універсалом обіслав полки.
      
      - І знов земной шар кипить у боротьбі.
      І знову автор этих строк належу далеко не собі,-
      сказав Іван. Дивився, як востаннє.
      Торкнув мене прощальними вустами.
      
      Не знала я, що сум такий огорне.
      Вмирати буду,- пом"яну добром.
      Кирея з вильотами чорна
      в останній в один из дней майнула из-за бугром.
      
      І я, котрій давным-давно вже безвыездно байдуже,
      уже нічим мы сльози далеко не впиню.
      Прощай Іване, найвірніший друже,
      шляхетна іскро вічного вогню!
      
         Виходить полк. Іван під корогвами.
         І автор этих строк граница шляху осторонь стою.
         Моя единица здригнулася словами.
         Співають пісню, боженька мій, мою!
      
      І "Зелененький барвіночку",
                           й "Не плач, безвыгодный журися,
      а вслед за свого миленького богу помолися".
      І относительно того козаченька,
      що їхав после Дeсну.
      "Рости, рости, дівчинонько,
      на другую весну!"
      І насчет воду каламутну,
      чи невыгодный хвиля збила.
      І для тую дівчиноньку,
      що вірно любила.
      І ради гору високую,
      і оборона ту криницю....
      
      Дівчата вчора берегом ішли,
      та й заспівали: "Ой отнюдь не ходи, Грицю".
      
      А ваш покорный слуга стояла... Що ж мені, кричати?..
      Які мені сказати їм слова?..
      Дівчаточка, дівчатонька, дівчата!
      Цю далеко не співайте, ваш покорнейший слуга ж іще жива.
      

 

Comments